Він і справді був не схожий на інших хлопчиків з його села. Ще коли був зовсім малий, він завжди розумів, який настрій у тих, кого він зустрічав десь на вулиці чи де інде. Він відчував зміни погоди. Точно знав, що скаже йому співрозмовник, як тільки той починав говорити. Йому снилися віщі сни. Часто він чув якісь голоси в голові, і вони його лякали. Він не розумів, що це і чому з ним відбувається. Ще малою дитиною Гордій запитав про це батьків. Вони злякано подивилися на нього і сказали нікому більше не розповідати. Між собою вони порадились і вирішили відвести до мольфара, що жив десь далеко у горах, щоб дізнатися, що коїться з їхньою дитиною. Так і зробили. Коли дізналися, що у ньому живе незвідана сила, одночасно і злякалися, і зраділи. У них в родині народився незвичайний хлопчик. Але бути незвичайним у звичайному селі важко. Тож краще нікому ні про що не розповідати. У того мольфара вже були учні, і він порадив відвести Гордія кудись деінде. Але ж не будеш бродити по лісах, розпитуючи мольфарів, хто ще не мав учнів і взяв би хлопчика на навчання. Та й віддавати комусь єдиного сина не було ніякого бажання. Тож батьки нічого хлопцю не розповіли, сказали тільки, що це минеться і треба тільки нікому нічого не казати. Гордій послухався і став чекати. Але все те, що його лякало, не зникало, а ставало ще сильнішим. А потім він зустрів дядька Назара. Тож у чотирнадцять років хлопець став його учнем. Жив у його хатці серед лісу на гірському схилі, допомагав по хазяйству. А головне — вчився. Вчився керувати собою і своєю силою. Даром, що прийшов невідомо чому саме до нього. Гордій навчився розрізняти лікувальні трави від звичайних, робити відвари, мазі. Вчився молитов, заклинань, замовлянь. Живучи у лісі, він почав розуміти мову тварин. Йому тут подобалось. Гордій відчував свій зв'язок із природою, якесь прадавнє коло, що змушувало його вслухатися у шум лісу та дощу, спів пташок, вий вовків. Але разом із тим він бачив, яким нелегким було життя Назара. Не фізичне, а духовне. Мольфар завжди знав, що до нього хтось іде. І доходили тільки ті, кому дійсно потрібна була допомога. Назар ішов їх зустрічати до лісу, бо самостійно знайти його хату було практично неможливо. Раз на рік він ішов у якесь місце, про яке не розповідав нікому, і був там дванадцять днів. Там він лежав, неначе неживе тіло, вповільнивши дихання і серцебиття. Він поринав у інший світ, де очищував свою свідомість від усієї негативної енергії, чорних думок і хвороб, що несли до нього спраглі шукачі допомоги. Мольфар приймав на себе все те, чого хотіли позбутися всі, кому він допомагав. Це було дуже важко, і Гордія це лякало. Але що він міг зробити? Доля вибрала його, треба змиритися і вчитися бути мольфаром. От і зараз Назар був десь там, далеко в горах, в одній з потаємних печер, про яку знав тільки він. І лише через три дні мав повернутися.
— Як тебе звати? — запитав Гордій незнайомця, коли той, облизавши ложку, віддав йому брудний посуд.
— Марко, — відповів хлопець, обпікши Гордія чорними вуглинами очей.
Він провів на лаві усі три дні, вперто чекаючи на господаря. Дивно, що він зміг знайти житло мольфара. Це була перша людина за той рік, що Гордій жив тут, яка прийшла сама, без допомоги Назара. Хлопець, пораючись по господарству, час від часу зиркав на Марка. Той спокійно сидів на лаві або стояв біля тину, виглядаючи господаря. Нарешті через три дні серед дерев замаячила невисока худа постать. Наблизившись до Марка, чоловік зупинився і пильно подивився на хлопця. Раптом з-за дерев вискочив чорний кіт. Він теж кудись зник на всі дванадцять днів, поки його господаря не було вдома. Кіт муркнув щось Назарові і побіг до хати.
— Доброго дня! — привітався Марко.
— І тобі доброго! — відповів Назар.
— Я до вас у справі, - сказав хлопець і глянув на мольфара, але швидко опустив очі під його темним поглядом.
Назар продовжував уважно дивитися на Марка. Нарешті він перевів очі на хату.
— Добре, заходь! — сказав він і попрямував до дверей.
Усередині приємно пахло сушеним зіллям та борщем. Назар перехрестився на ікону, що висіла у кутку, та обернувся до Марка.
— Сідай! — мольфар показав на лаву біля столу.
Хлопець присів і мовчки глянув на Назара.
— Ти впевнений, що хочеш і зможеш пробути тут так довго, як то буде потрібно? — запитав мольфар.
Марко кивнув. Його погляд був виразнішим за будь-які слова. Назар помовчав.