— То поквапимось.
Вони підхопили речі і швидко рушили до лісової стежки.
Рейсовий автобус зупинився на трасі біля лави, над якою було написано «Медобори». Соломія, Олекса і Гордій вийшли з автобуса і рушили уздовж дороги, потім повернули до лісу. Вже майже стемніло. Друзі повільно рухалися лісом. Він був доволі густий, тому доводилося повсякчас продиратися крізь хащі. Нарешті вдалині забовваніла якась велика кам’яна споруда.
— Невже прийшли? — зраділа Соломія. — А то я вже ледь ноги переставляю.
Вони підійшли ближче і зупинилися. Перед ними височіли величезні кам’яні брили, що утворювали квадрат з вузьким проходом посередині. Наверху були покладені ще кілька брил, які виконували функцію даху. Соломія та Олекса обійшли цю дивну споруду навколо.
— Цікаве місце, — сказала дівчина, уважно роздивляючись навкруг. — Така енергетика сильна.
— Ще б пак, — відповів Олекса. — Недарма саме тут волхви спілкувалися з богами.
В очах Соломії промайнув страх.
— А якщо ми не встигнемо повернутися? — сказала вона.
— Залишимось у паралельній реальності назавжди, — відповів Гордій.
— А раптом нам там сподобається? — припустила дівчина.
— Подивимось, — промовив мольфар. — Ну що, готові?
Гордій підійшов до входу в капище. Інші рухались за ним. Вони зайшли усередину кам’яної споруди, пройшли через неї по проходу і вийшли з протилежного боку.
— І що? — запитала Соломія, роздивляючись навколо. — Той же самий ліс. Ми вже там?
— Так, — відповів Гордій.
— Дивно. Неначе нічого не змінилося. І куди далі? Може, в когось запитати? В лісовика, наприклад?
— У цьому світі все може бути інакше: друзі стають ворогами, а вороги — друзями. Треба бути насторожі. Тому питати про шлях небезпечно. Скористаємось іншим дороговказом. Камінь підкаже, якщо ми зіб’ємося з дороги.
Гордій провів рукою по каменю, що був врізьблений у верхівку його палиці. Він спалахнув блакитним світлом. Мольфар рушив у хащі. Інші покрокували за ним. Вони продиралися крізь дерева та кущі, а ліс усе густішав. Час від часу камінь на посоху переставав сяяти, тоді Гордій рухав палицею у пошуках правильного шляху. Нарешті дерева стали рідішати. Між ними щось забовваніло. Скоро друзі побачили великий замок. У його вікнах блимало світло. Камінь на палиці почав яскраво мерехтіти.
— Ось ми і прийшли, — сказав Гордій.
— Як ми потрапимо всередину? — запитав Олекса, з цікавістю розглядаючи велетенську споруду, яка здавалася неприступною фортецею.
— Має бути якийсь прохід, — сказав Гордій. — Можливо, чорний мольфар на нас не чекає так швидко, тож не ставив сильні кордони.
— А може, він від щастя взагалі про все забув? — припустила Соломія.
— Я на це не дуже сподіваюсь, — відповів Гордій.
— То що, розвідка боєм? — запропонував Олекса.
— Не найкраща ідея, — заперечив мольфар. — З ним краще хитрощами обійтися.
— Ти так добре його знаєш? — в голосі Соломії прозвучала легка образа.
— Трохи.
— То що ти пропонуєш? — запитала дівчина.
— Чули про змія, що охороняє Зміїне озеро?
— А що, воно в усіх реальностях є?
— Сподіваюсь, що в цій є.
— І як до нього дістатися?
— Ну, завжди можна знайти тих, хто допоможе.
— А якщо вони виявляться ворогами? — запитала Соломія.
— Доведеться ризикувати, — відповів мольфар. — Іншого виходу немає.
— А твоя палиця що, не допоможе? — поцікавилася Соломія.
— Цього разу ні.
— Чого це?
— Батарейка ослабла, передавач не підживлює, - посміхнувся Гордій.
— Та ну тебе! — надула губки Соломія.
— Щоб віднайти правильний шлях, потрібно знати, кого шукаєш, знати, як він виглядає, щоб не помилитися. Тоді камінь приведе до кінцевої мети. А змія я ніколи раніше не бачив, не довелося, нажаль.
— То що будемо робити?
— Спробуємо запитати у лісовика. Але не тут. Заблизько до замку. Треба відійти подалі про всяк випадок.
Вони знову заглибились у хащі. Приблизно через півгодини друзі вийшли на невелику галявину, на краю якої ріс велетенський дуб.
— Думаю, це якраз те, що треба, — сказав Гордій. — Ну що ж, ризикнемо.
Він обернувся обличчям до дуба.
— Вітаю тебе, володаре лісу! — промовив мольфар гучно, і луна від його слів відкотилася кудись у небо. — Просимо тебе, покажися!
Зненацька налетів сильний вітер. Соломія відчула, що її тягне кудись убік, до дерев. Вона вчепилася в Олексу. Мольфар не зводив очей із велетенського дерева. Раптом вітер вщух. Біля дуба стояв маленький дідок, точно такий, якого Соломія бачила тоді, коли вони ходили питати дорогу до дівчини з озера. Але зараз то був, мабуть, інший, бо ж реальність чужа. І дідок чужий. Хто його знає, що в нього в голові. Треба бути насторожі.