— Що вам потрібно? — запитав він гучним низьким голосом.
— Просимо, допоможи знайти дорогу до Зміїного озера, — відповів Гордій.
Дідок зиркнув на мольфара.
— Навіщо воно вам?
— Хочемо в нього дещо попросити, — сказав Гордій.
— Навіщо вам вода? Куди ви хочете потрапити?
Ти диви, який цей дідок противний. Ну точно не друг. Соломія підозріло втупилася в лісовика, намагаючись розгледіти його очі за низькими густими бровами.
— Один мій знайомий чаклун забрав дещо з моїх речей і не хоче повертати.
Лісовик зиркнув на Гордія з-під насуплених брів. Декілька хвилин він мовчки роздивлявся присутніх.
— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ідіть цією стежкою. Вийдете, куди треба.
Соломія поглянула у той бік, куди показувала волохата рука лісовика. Прямо перед ними простяглася ледь помітна стежка. Дивно, раніше її там не було. Ну що ж, доведеться спробувати цей шлях. А раптом пощастить? Соломія підняла очі, але лісовик вже зник. Гордій навіть подякувати не встиг.
— Ну що, готові? — запитав він.
— Угу, — пробурчала дівчина.
Вони рушили стежкою у хащі. Вона була ледь протоптаною, зарослою травою, видно, що нею давно ніхто не ходив. Стежка звивалася, повертаючи то вправо, то вліво, завертаючи за дерева та кущі. Друзі все йшли і йшли, а озеро не з’являлося. Почало світати.
— Слухайте, так можна три дні блукати, — сказала Соломія. — А там і прохід закриється.
— А що ти пропонуєш? — запитав Олекса.
— Не знаю.
— Ну то не мороч голову. Наче в нас є інші варіанти.
— Ми вже добу не спали. Я втомилася і ледве рухаюсь.
Гордій зупинився.
— Всі втомилися. Давайте думати, що робити.
Соломія сіла на траву. Інші примостилися поряд.
— Чогось мені здається, що той лісовик нам ніякого озера не покаже, — сказала дівчина. — Він мені геть не сподобався. І очі увесь час ховав.
— То що далі? — запитав Олекса.
— Не знаю, що.
Соломія з надією поглянула на Гордія. Він завжди знав, що робити. Жодного разу, коли б вона не прийшла до нього зі своїми запитаннями, він не сказав, що не знає відповіді. І зараз має знати. Це ж Гордій, всесильний мольфар, який може і знає все на світі. Соломія подивилася на дядька таким самим поглядом, яким завжди дивилася на нього ще малою дівчинкою, коли бігла до нього зі своїми дитячими проблемами. І він завжди допомагав. Потім Соломія виросла, і це були вже інші проблеми, дівочі та жіночі, але відповідь завжди була: «Так». І ось тепер вона шукала в його очах того самого виразу впевненості та знання. Але його там чомусь не було. Натомість дівчина побачила втому та якусь легку тінь, що стривожила її, просочившись у мозок та розлізшись там по всіх закавулках. Соломія раптом відчула, як страх охоплює її, стискаючи у своїх холодних обіймах. Вона злякано видивлялася щось у очах мольфара, але не знаходила того, що шукала.
— Мабуть, нам треба трохи перепочити, — сказав Гордій.
Соломія застигла. Страх розповзався по ній усе далі, і пальці стали холоднішати. Вона мовчки дивилася на мольфара.
— Будемо спати по черзі, - сказав він. — Ви перші. Я повартую.
— Я повартую, — сказав Олекса. — Ви спіть.
— Я сказав, що я повартую, — сердито повторив мольфар. — Лягайте!
Соломія здригнулася. Металеві нотки у голосі Гордія налякали її ще більше. Вона чула цей метал колись давно, і то був не дуже приємний спогад. Тоді їй було п’ятнадцять. Вона закохалася. Але хлопець не звертав на неї ніякої уваги. І це її бісило. Вона звикла, що парубки бігають за нею, і вона крутила ними, як хотіла. Тоді вони жили з мамою вже не в селі, а в райцентрі. Переїхали, щоб ніхто не знав, яка слава за їхньою родиною встановилася. Адже вони вроджені відьми, і в їхньому селі всі це знали, тому і цькували дівчинку від самого народження, обходили стороною їхню хату. І коли щось траплялося, все на них звертали. Але якщо яка трава була потрібна або замовляння, все одно до них ішли, і поворожити жінки теж приходили. Отакі вони, люди. Дивні істоти.
Тож мама хотіла, щоб у Соломії було нормальне життя. От і переїхали. Але від своєї долі не втечеш. І Соломія, живучи у райцентрі, дуже сумувала за лісом, горами та дядьком Гордієм. Іноді навідувалась, на літніх канікулах.
Хлопець, в якого Соломія закохалась, був з їхнього класу. Новенький, його родина переїхала до райцентру у середині навчального року. Високий, стрункий. Спортом займався. Соломія була першою красунею у школі. Дівчата їй заздрили, і подруг в неї ніколи не було. Ну то, мабуть, доля її така. Зате кавалерів не бракувало. Бо ж гарна, що аж очі у хлопців сліпли від тієї краси. Їй і чарувати непотрібно було, вони самі за нею хвостом ходили, відбою не було. Певно, щось в ній відчували, якусь особливу жіночу принадність, щось таке, що йде зсередини і притягує своєю силою, неначе магніт. Ніхто не міг встояти перед її карими очима, стрункою фігурою, яскравим поглядом та темними хвилями волосся, що сягало талії і огортало плечі густим шовком. Ніхто, крім нього. Соломія чекала тиждень, два, три, а він дивився на неї тим самим привітним, але байдужим поглядом. Вітався, розмовляв, прощався. І ніяких пропозицій зустрічатися, запрошень до кінотеатру, прогулянок увечері. Але найгірше сталося через три тижні — Соломія побачила його з іншою. Дівчиною з паралельного класу, яка жила у сусідньому з ним будинку. Симпатична, але ж не красуня. Як це він звернув увагу на неї, а не на Соломію?! Це було неприпустимо. Соломія почувалася ображеною. А найстрашніше було те, що однокласниці, і не тільки вони, почали перешіптуватись, вона помічала їхні глузливі погляди та чула навмисно голосні обговорення. Вона ще не забула насмішки односельчанок, які в дитинстві змушували її ридати майже щодня. Живучи в райцентрі, вона вже звикла до надмірної уваги представників протилежної статі, тож відмова була неначе грім серед ясного неба. І Соломія вирішила будь-що привернути хлопця до себе. І вперше вдалася до приворотної магії. До темної магії, яка несла в душу ніч. Соломія знала, до чого це може призвести і як змінить життя того хлопця. Але тоді вона була дурна юна відьма, яка дуже не хотіла згадувати своє дитинство, що ніяк не давало про себе забути. Вона добилася свого. Хлопець покинув ту дівчину і ходив за Соломією, наче тінь. Вона відчувала задоволення і насолоду від перемоги. Але хлопець марнів на очах. А коли Соломія приїхала на канікули до Гордія, він одразу зрозумів, що вона зробила. Те, як він подивився на неї, вона не забуде ніколи. І той метал у голосі теж закарбувався у її пам’яті назавжди. Гордій сказав тоді, що загубити душу легко, а відродити її — практично неможливо. І що він не може повірити, що ось ця чорна відьма, що стоїть перед ним — це його мила дівчинка Соломія, яка рятувала потерчат і метеликів, підбирала нещасних цуценят і годувала чужих голодних котів. Тоді Соломія і зробила свій вибір. Вона зробила відворот, і хлопець прийшов до тями. А Соломія повернула собі себе. Вона не могла і не хотіла втратити свого єдиного справжнього друга. Крім мами і Гордія, її ніхто не любив по-справжньому, не як жінку, а як людину, ніхто не знав її так добре, ніхто так не цінував кожної миті, проведеної з нею поряд. А потім померла мама. І у Соломії залишився тільки дядько Гордій. Вона переїхала на навчання до Києва. Але кожного року поверталася до його затишної хати, щоб відчути себе маленькою дівчинкою з яскравим метеликом на долоні.