— Я спробую прослизнути до замку, — сказав він.
— А як ти пройдеш через його кордони? — запитала Соломія.
— Є в мене один засіб. Впевнений, що подіє.
— Розрив-трава? Але ж її можна використати тільки один раз. А назад як ти вийдеш?
— Там розберуся. Головне — зайти.
— Ти що? А якщо не зможеш вийти?
— Значить, так тому і бути.
Соломія відчувала якусь неминучість у його впевненості.
— А як же я? Ти про мене подумав? Я не можу більше нікого втрачати! Я не переживу.
— Я маю знайти цю табличку.
— Якого дідька ти маєш її знайти? Жертвувати почуттями близьких заради того, щоб врятувати чужих людей та світ? Не смій мене кидати!
У голосі Соломії забриніли сльози та почулися нотки дитячої образи. Їй було страшно. Страшно вже давно, ще з того моменту, як їй почали снитися ті люди. А потім відчуття невідворотної біди ставало все сильнішим та мучило її, не відпускаючи ні на мить. Вона знайшла ту табличку у розкопах і зрозуміла, що коло замкнулося. Хоча в неї був вибір і ніхто її не примушував іти шукати те озеро. Та вона знала, що Гордій все одно піде, з нею чи без неї. Вона не могла відпустити його. Вона не могла його втратити. Якщо він помре, вона собі не пробачить. Як не пробачила собі смерть мами.
Тоді їй було сімнадцять. Після закінчення школи вона вирішила вступати до університету. Іспити здала успішно і подала документи до київського вишу. Її прийняли. Соломія вирішила поїхати навідати Гордія, адже тепер вона буде жити далеко і не зможе його бачити цілий рік. Мама залишилась у райцентрі. Вона не дуже добре себе почувала останнім часом, але доньці про це не казала, не хотіла її засмучувати, щоб вона не хвилювалася і мала гарні результати на іспитах. Соломія раділа зустрічі з дядьком Гордієм, бігала по луках, по лісу, розмовляла з деревами та тваринами. Вона почувалася щасливою. І ось одного яскравого ранку Соломія пішла збирати лісову малину. Вона повільно просувалася крізь кущі, зриваючи темно-червоні соковиті ягоди, клала їх до рота, смакуючи ароматні кульки. Попереду між дерев заблищало озеро. Соломія обожнювала воду. Вона рушила до нього. Невеликий водоспад виблискував своїми переливчастими хвилями, несучи зі скель водяні потоки. Соломія підійшла до води. Її охопило нестримне бажання пірнути у цей прохолодний потік. Вона огляділася. Навколо не було жодної людини, тільки пташки співали у гілках дерев. Дівчина скинула легку сукню, білизну і опустила ноги на дно. Вода була холодна, але Соломія любила це відчуття, коли спрагле тіло відроджується у живильній прохолоді. Тож вона повільно рушила до водоспаду. Нарешті дівчина дісталася його і стала під холодні хвилі. Вона закрила очі і закричала від задоволення, її дзвінкий голос рознісся по хащах. Коли Соломія виринула з-під потоку води і відкрила очі, то застигла з переляку. На березі прямо перед нею стояв хлопець. Високий, гарний, світловолосий. І дивився на неї зачарованим поглядом. Ще б пак, вона ж зовсім гола. Соломія присіла у воді. Вона звикла до уваги хлопців, але ніхто з них ще не бачив її зовсім оголеною. І що тепер робити? Вода була холодна, і так сидіти і чекати, поки хлопець піде, було неможливо. Та й невідомо, чи він піде. А може, він маніяк? Хоча Соломія маніяків не боялася, її сили було достатньо, щоб вони назавжди запам’ятали зустріч із нею. Що ж, прийдеться виходити. Але як себе поводити, що робити, Соломія не уявляла. Ну, там видно буде. Вона набрала у легені повітря і піднялася у воді на повний зріст. Тамуючи в собі зніяковіння, вона пішла уперед, не опускаючи очей. Діставшись берега, дівчина подивилася хлопцеві в обличчя. Гарний круглолиций парубок витріщався на неї великими блакитними очима. Соломія повільно вийшла з води, натягла на себе одяг, взяла кошик з малиною і покрокувала між деревами.
— Пробач, що потурбував, — раптом почула вона іззаду.
Соломія продовжувала мовчки йти.
— Можна спитати, як тебе звуть?
У нього був приємний бархатистий баритон. Дівчина зупинилася і глянула на нього.
— Соломія.
— А мене Петро.