Соломія стояла і дивилася, як вони, взявшись за руки, стрибають через вогонь. Ненависть застеляла їй очі, заповнювала її єство, туманила мозок. Вона відчула насолоду від думки про помсту. Сльози котилися по щоках, а в голові сновигали божевільні ідеї, як і куди заманити ту білявку і які краще використати заклинання та трави. І раптом перед її очима з’явилася прозора постать. Соломія дивилася на її обриси, і сльози ще рясніше покотилися по її щоках.
— Не треба, люба! — сказала мама і лагідно подивилася на доньку. — Не губи себе. Він не гідний твого життя. Скоро ти знайдеш справжнє кохання. Вір мені, я знаю. А в тебе є Гордій. І я завжди поряд із тобою.
Силует почав повільно танути. Соломія простягла руку і провела нею у повітрі. Потім повернулася і побігла в глиб лісу.
Дівчина катувала себе почуттям провини. Чому вона не розповіла про Петра Гордієві, приховала від нього свої почуття? Звичайно, він бачив, що вона закохана, але нічого не питав. Вона завжди все сама йому розповідала. А тут змовчала. Тож він не став її розпитувати. Схоче, розповість. І вона розповіла. Але вже нічого не можна було вдіяти. Соломія розуміла, що якби тоді вона все розказала, маму б, можливо, вдалося врятувати. І вона би не страждала через це жахливе кохання. А так сталося те, що сталося. Чи було би все інакше, вона не знала. Але тепер у неї залишився тільки Гордій. І втратити його — означало вмерти. Тож краще хай вона помре сама, викинувши ту дурну табличку до озера, ніж жити далі, відчуваючи ще й цей, новий біль від нової втрати.
— Але ти вже не сама, — раптом сказав Гордій.
Соломія знала, що від нього нічого не приховаєш.
Дівчина розуміла, що втручатися у життя інших, керуючи їхніми вчинками, — це егоїстично. Та нічого не могла з собою вдіяти. Вона не хотіла страждати від втрати близької людини. Не хотіла, і все. Вона вже достатньо настраждалася. Зустрічі з тими двома хранительками озер додали їй рішучості. А може, та легенда бреше і озеро не забирає тих, хто його тривожить. Може, пращури змилостивляться над нею, і вона не помре. Хто знає? Але їй хотілося в це вірити. А що їй залишалося?
— Ну все, час іти, — сказав Гордій.
Вони зібрали речі і покрокували між деревами. Посох Гордія показував шлях. Блакитний камінь знову привів їх до замку.
— Я піду з тобою, — сказала Соломія.
— Навіть не думай! — розсердився мольфар.
— Це ти навіть не думай, що я дозволю тобі йти самому. Якщо вже йти, то разом.
— А мене тут хтось помітив? — устряг в розмову Олекса. — Я теж піду. Це навіть не обговорюється.
— Припиніть! — сказав Гордій. — Я сказав, що піду сам.
— І як ти мені завадиш? — спитала Соломія.
Гордій дивився на дівчину темними очима, і їй здалося, що вона зараз запалає від його яскравого погляду.
Раптом почулося якесь дивне тихе муркотіння і писк. Гордій обернувся на ці звуки і почав пильно вдивлятися в темряву. Під великим деревом виднілися якісь маленькі пухнасті істоти білого кольору. Вони почали рухатися до Гордія.
— Це ж хухи! — закричала Соломія.
— Вітаю вас, мешканці лісу! — промовив Гордій. — Просимо, допоможіть нам знайти Зміїне озеро!
Хухи запищали і почали рухатися далі у гущавину. Гордій та решта покрокували услід. Вони знову продиралися крізь хащі, намагаючись не втратити хух із поля зору та слуху. Раптом навколо почав з’являтися туман. Він усе густішав і густішав, і скоро стовбури дерев, гілки та кущі зникли в білому мареві. Олекса схопив Соломію за руку. Вони вже майже не бачили Гордія, що йшов попереду. Друзі рухалися навмання, орієнтуючись на муркотіння хух. Але воно ставало все тихішим.