Соломія зупинилася і поглянула на нього зляканими очима.
— І що тепер?
Олекса помовчав.
— Не знаю.
Він дійсно не знав. Що на них чекає? Що їм робити, якщо Гордій не знайде табличку? Що робити, якщо знайде, але не встигне вийти з замку? Як врятувати його? Як врятувати Соломію? Всі ці питання вже третю годину роздирали його голову на шматки, і він відчував, що ще трохи, і його мозок перетвориться на саме лахміття.
— Ти бачиш? Там щось відбувається! — раптом закричала Соломія.
— Так! Там бій!
— Треба йому допомогти!
— Біжимо!
Вони зірвалися з місця і понеслися по полю до замку.
Гордій саме поцілив черговою блискавкою в песиголовців, які купкою насувалися на нього, і пожбурив синій промінь зі своєї палиці в Марка, аж раптом він побачив, що по полю до нього біжать Олекса і Соломія. Ну що ж, спробуємо відбитися разом. Соломія та Олекса нарешті добігли до замку і вступили у бій. З-за стін замку з’явилася нова партія песиголовців.
— Перетворюйтесь і летіть до лісу! — закричав Гордій. — Я вас наздожену!
— Я без тебе не повернуся! — відповіла Соломія, відбиваючись градом від вовкулаки.
— Роби, що кажу! Негайно!
Соломія зрозуміла, що Гордій щось подумки сказав Олексі. Мабуть, щось придумали. Треба робити, як він каже. Вона миттєво перетворилася на кішку, Олекса на сокола. Він схопив кішку за шкіру і злетів у повітря. Соломія вперше летіла. Це було страшно і захоплююче одночасно. Народжена ходити по землі, вона завжди мріяла літати. Але кішки літати не вміють. Звичайно, вона інколи подорожувала літаками, але то були зовсім інші відчуття. Їй перехопило подих від цього п’янкого відчуття свободи. Але тільки на мить. Наступної миті вона згадала, що на них чатує страшна небезпека, і радість польоту замінив страх і відчуття адреналіну в крові. Що ж, потім попросить Олексу ще політати, коли втечуть з цієї клятої реальності. Про те, що на неї чекає Несамовите озеро і страшний вибір, який вона вже зробила, вона зараз не хотіла думати. Не зараз. Вона подумає про це потім. Бо зараз є про що думати і без цього. А то і так страшно.
Олекса обережно опустив кішку на траву біля лісу. Вона обернулася людиною і побачила, що все поле і замок поглинув густий білий туман. А Гордій геній, вона завжди це знала!
— Біжимо! — почувся його голос прямо біля неї. — Ми маємо встигнути, поки туман не розсіється!
Вони помчали по лісу, керуючись світлом каменя на палиці мольфара. За ними неслися їхні вороги. Нарешті Гордій, Олекса і Соломія досягли портала і влетіли в нього. Навколо був той самий ліс. Але він був якийсь інший, хоч і темний, але рідний і милий серцю.
— Вони теж можуть пройти! — закричала Соломія, відсапуючись.
— Сподіваюсь, що великі пращури зможуть тримати прохід закритим, поки ми дістанемось Несамовитого озера, — сказав Гордій.
— А як вони раніше проходили, якщо він був закритий пращурами?
— Темні сили паралельного світу теж дещо вміють. Боротьба добра і зла вічна, і їй немає кінця. Це баланс, який не можна порушувати. І ми маємо його зберегти за будь-яку ціну.
Був спекотний літній день. Яскраво світило сонце, нещадно обпікаючи плечі й руки трьох людей, що повільно здиралися по схилу гори. Змучені важкими роздумами, спрагою та довгим переходом, в якому навіть крила вже відмовлялися нести їх, Соломія, Гордій та Олекса брели наверх, опустивши втомлені плечі. Нарешті вони піднялися на саму верхівку, і перед ними відкрився чудовий гірський пейзаж. У низині між горами простяглося прекрасне гірське озеро. Вони зупинилися, вражені цією дивовижною красою, на мить забувши про те, що чекає їх попереду.
— Ну ось ми і прийшли, — тихо промовив Гордій.
— Нарешті, - сказав Олекса, втупивши погляд у Несамовите озеро.
Колір його очей змінився. Тепер він був не яскраво-блакитний, а темно-синій. Таке відбувалося з ним інколи, у найважчі хвилини його життя, коли доля змушувала його приймати важливі рішення та робити певний вибір.
— Яка краса! Не віриться, що вона може бути такою підступною, — сказала Соломія, кинувши наплічник на траву і споглядаючи цей казковий пейзаж.
— Треба поспішати, вони зроблять усе можливе, щоб не втратити свій останній шанс заволодіти скарбом, — сказав Олекса.
— Так. Не сумніваюся, — погодилась дівчина.
Соломія, Гордій та Олекса спустилися по схилу до озера. Вони вже майже досягли берега. Не дійшовши кілька десятків метрів до води, вони зупинилися. Соломія почала ритися у наплічнику, щоб дістати табличку. Вона пошукала у звичному місці, де вона завжди лежала, але таблички там не було. Тоді дівчина почала виймати все з наплічника, потім перевернула і витрусила його, але таблички, як і раніше, там не було. Соломія на мить завмерла, потім злякано підняла очі і побачила, що Гордій повільно крокував до озера. В її очах спалахнув страх.