— Ні! — закричала вона.
Дівчина рвучко підхопилася і побігла за Гордієм. Він уже досяг води. Соломія підбігла до мольфара і спробувала вихопити з його рук табличку.
— Не смій! — заволала дівчина.
Але Гордій міцно тримав свій скарб.
— Ти помилилася, — спокійно сказав він. — Це не твоя доля. Це мій шанс.
— Ні, ти не можеш померти! Ти маєш жити! Я не хочу більше нікого втрачати! Ні тебе, ні його! Це тільки мій шлях.
— Я вже достатньо пожив. І мені є на кого залишити свої справи. Мені вже час іти з цього світу. На мене там чекають.
— Ні!
Соломія продовжувала боротися за табличку. Раптом їх збило з ніг повітрям, і вони розлетілися в різні боки. Гордій впустив табличку, і вона відлетіла далеко у траву. Соломія підняла голову і побачила, як Гордій бореться з чорним мольфаром, а Олекса з упирем. Вона схопилася на ноги і саме вчасно, бо майже поряд із нею стояв вовкулака, готовий нанести їй удар. Соломія пожбурила у нього градом, він відповів їй пиловим вихором. Олекса раз у раз кидав в упиря вогняні стовпи, той направляв у відповідь пилові потоки. З усіх боків швидко насувалася величезна кількість песиголовців. Вони наступали, оточуючи Соломію та Олексу. Хлопцю та дівчині було непереливки, мало того, що упир з вовкулакою простягали до них свої брудні руки, та ще й ці почвари лізли з усіх боків. Соломія та Олекса кидались на всі боки градом, блискавками та вогняними кулями. Вони з останніх сил вкотре підіймалися після падінь, розкидаючи своїх ворогів.
Гордій та чорний мольфар стояли обличчям до обличчя, міряючи один одного знавіснілими поглядами.
— Я ж казав, що ми ще зустрінемось. І це буде не твій день, — промовив Марко, криво усміхаючись.
— Ти помилявся. Стосовно дня.
— Ти все одно програєш. Як і минулого разу.
— Тоді програв саме ти.
— Я? То де ж твоя кохана? Чому не з тобою? Чому ж ти вже багато років наче самотній звір блукаєш у пошуках спокою? — засміявся чорний мольфар, і його гучний сміх відбився луною у горах.
— Ти зрадив нашу дружбу.
— Я зрадив? Тоді що ж зробив ти? Ти знав, що я теж її кохаю. Це ти зрадив мене, змусив стати тим, ким я є!
— Ти сам обрав свій шлях.
— Ні, це ви зробили мене таким! Але я помстився їй. І помщуся тобі!
Чорний мольфар зненацька направив на Гордія палицю, і з неї різко вдарив сильний струмінь повітря. Гордій відхилив удар своєю палицею і пожбурив синю блискавку у відповідь. Та Марко теж встиг відхилити удар. Він кидав пилові струмені та вогняні кулі з такою силою, що дерева навколо валилися та палали, неначе багаття. Чорний мольфар поступово почав насідати на Гордія. Той був змушений не тільки тримати своєю палицею пилові струмені, що раз по разу вилітали з палиці чорного мольфара, але й відкидати песиголовців, що лізли на нього з усіх боків. Гордій направив на цих потвор свій перстень, з якого вирвалася висока водяна стіна, вона тримала песиголовців на певній відстані і давала можливість відбивати атаки Марка. Але потроху мольфар став відчувати, що сили почали покидати його.
— Ти вбив її! Я ненавиджу тебе! — закричав він, дивлячись у темні пусті очі Марка.
— Нарешті ти зізнався, що ти відчуваєш! Ненависть! А ти знаєш, що вона вбиває? Вбиває зсередини! Ти вже майже мертвий, бо поступово ти вбивав сам себе!
Чорний мольфар зібрався з силами і вдарив пиловим вихором по Гордію. Знесилений боротьбою, той впав на траву. Він ще тримав удар, але все більше слабшав. Ще трохи, і для нього все скінчиться. Не буде ні страждань, ні болю, ні пустих холодних днів і ночей. А буде вона. Нарешті поряд. Зненацька він побачив якусь туманну тінь, що наближалася до нього. Тінь світилася все яскравіше, і Гордій нарешті побачив Юстину, яка стояла перед ним. Вона нахилилася до нього.
— Люба! Я так сумую за тобою! Пробач мені, що не вберіг!
— Ти не винен! Пробач його, він не відав, що робив. Пробач, це твій єдиний шанс. Заради мене! Я кохаю тебе!
— Юстино!
Гордій простяг руку до Юстини, але вона почала повільно віддалятися і поступово зовсім зникла. Гордій поволі піднявся з землі. Перед ним стояв Марко. Він заглянув у чорні провалля його очей і побачив там те, що він прагнув забути всі ці довгі-довгі роки, і не міг. На траві посеред зеленого квітучого луку лежала мертва Юстина, гарна, юна, чарівна. А над нею стояв Марко. Його погляд був пустий та холодний. Гордій біг по траві, спотикаючись на кожному кроці, його ноги плутались у високій траві, і він ніяк не міг добігти. Не міг добігти… Чому він тоді поїхав у той клятий райцентр, чому не повірив своїм передчуттям? Він розвернувся тільки на півдорозі, зрозумівши, що сталося невідворотне. Тоді він не хотів бути мольфаром, хотів жити життям звичайної людини, кохати і бути коханим. Тоді він прагнув забути, хто він є насправді… А потім довгі роки намагався спокутувати свою провину… Але так і не заспокоївся, не пробачив ні собі, ні йому…