Вовк знову стрибнув і несподівано схопив пащею палицю посередині. Соломія втратила рівновагу і впала на траву, намагаючись вирвати у тварини свій дрючок і виставити його перед собою. Хижак відпустив кийок та роззявив пащу. Соломія відчувала над собою його гаряче дихання і бачила блискучі очі. Вовк насунувся над нею. Раптом яскрава блискавка промайнула поряд, і хижака відкинуло далеко на траву. Вовк швидко отямився, зіп’явся на лапи та помчав за дерева. Соломія підняла голову і побачила Олексу, який стояв неподалік із витягнутою правою рукою. Він підійшов до Соломії і простягнув їй руку. Вона сердито схопилася на ноги.
— Обійдуся без твоєї допомоги!
— Авжеж, я помітив, що вже обійшлася, — посміхнувся він.
Раптом біля них з’явився Гордій.
— Він був один? — запитав він, і в його очах промайнула тривога.
— Принаймні я більше нікого не помітила.
— Я також, — сказав Олекса. — Ти думаєш, він тут був не сам?
Гордій уважно оглядівся навколо.
— Впевнений, — сказав він.
— То треба бути напоготові, - підсумував Олекса.
Гордій продовжував уважно оглядатися навкруги. Вже сутеніло. Повітря стало прохолоднішим. Чулися крики сови, шурхіт листя у гілках та цигикання цвіркунів.
— Ну добре, давайте рухатися далі. Пошукаємо місце для ночівлі.
Він покрокував стежкою уперед. Решта посунули услід за ним. Ліс уже огорнули сутінки. Гордій, Олекса та Соломія вийшли на невелику галявину, оточену деревами. Гордій зупинився і почав роздивлятися навколо. Олекса та Соломія приєдналися до нього.
— Зупинимося тут, — сказав мольфар. — Потрібно відпочити. Попереду чекає важкий шлях.
— Нарешті! — промовила Соломія.
Вона вийшла на середину галявини, кинула наплічник на землю і втомлено впала поряд. Дівчина вийняла із рюкзака ковдру і накинула її собі на плечі. Гордій обійшов галявину по колу, уважно розглядаючи дерева, потім підійшов до Соломії та сів поруч. Олекса поклав свій наплічник на землю та почав збирати хмиз, але на галявині його було дуже мало.
— Я піду пошукаю хмиз для багаття, — сказав він і рушив у глиб лісу.
— Добре, — сказав Гордій. — Але не затримуйся. Вони на нас полюють.
Олекса зник за деревами. Гордій уважно подивився на Соломію.
— Ти завжди можеш повернутися, — сказав він.
— Ніколи більше цього не кажи.
Соломія притулилася до Гордія. Він обійняв її за плечі.
— Ти мій єдиний друг. Завжди був, — тихо промовила вона.
Чоловік погладив Соломію по голові.
— Дитино моя, життя дало мені тебе, і я ціную цей дар понад усе.
Соломія міцніше притулилася до Гордія. Вони мовчали, дивлячись на гілки дерев, що вирізнялись на потемнілому небі.
— Помирати страшно? — нарешті порушила тишу Соломія.
— Ти не помреш.
— Цього разу ти не маєш права обирати. Доля послала її мені. Це мій шлях.
— Інколи нам тільки здається, що ми знаємо наше майбутнє.
Соломія та Гордій так і залишились сидіти на галявині, обійнявшись та занурившись кожен у свої думки. Нічна тиша поступово огортала ліс, небо стало зовсім темним, а на ньому яскраво блимали зірки, кличучи до свого таємничого і звабливого світу.
В лісі вже стемніло. Олекса поступово віддалявся від місця ночівлі. Дерева росли доволі щільно, а густі кущі не давали можливості вільно рухатися, тож йому доводилося продиратися крізь хащі. Він нагнувся за черговою гілкою та несподівано завмер. Хлопець відчув присутність поряд якоїсь істоти, приховану загрозу, що ось-ось мала з’явитися. Олекса кинув хмиз на землю, швидко випростався і раптом побачив перед собою високого чоловіка у темно-червоній сорочці і чорних штанях, того самого, що бачила уві сні Соломія. Олекса та той чоловік стояли один навпроти іншого та декілька секунд дивилися один одному у вічі. Очі чоловіка були темні та глибокі, а обличчя — дивного рожевого кольору. Це був упир. Раптом Олекса звично потягнувся вперед, і знайоме відчуття польоту наповнило його мозок. Він летів, і різноманітні уривки свідомості та дивні картини мчали перед його очима. Нарешті він зупинився, увійшовши у свідомість упиря. Олекса побачив галявину посеред лісу. Доволі густий туман огортав фігури, які виднілися там. Хлопець розгледів чоловіка з чорною бородою, що тримав у руках палицю, на якій були вирізьблені давні символи. Поряд із ним стояв чоловік у міховому жилеті сірого кольору. Він дивився на бороданя хижим поглядом, неначе дикий звір. На галявині навколо цих двох Олекса побачив чимало песиголовців, що стояли по колу, та Водяника, неподалік від упиря. Раптом Олекса виринув із чужої свідомості. Перед ним, як і раніше, стояв чоловік у темно-червоній сорочці. Несподівано він випростав руку, і у ту ж мить Олексу підкинуло і повалило на землю сильним потоком повітря. Він спробував устати, але упир продовжував тримати його притиснутим до землі. Хлопець зібрався з силами і виштовхнув уперед руку, з неї на упиря полетіла синя блискавка, якою того відкинуло далеко вбік. Олекса швидко піднявся, але й упир теж. Він прицілився і пожбурив у хлопця струменем пилу. Блискавка Олекси та пиловий вихор зійшлися у двобої. Олекса напружив усі свої сили і вже почав притискати упиря до землі, аж раптом почвара почала швидко крутитися навколо своєї осі, вириваючи траву та підіймаючи разом із собою землю. Він миттєво перетворився на пиловий вихор та зник, наче й не було. Олекса відсапався, зібрав кинутий ним хмиз та рушив до Гордія і Соломії. Вони чекали на нього. Хлопець поклав хмиз на землю, простяг над ним руку, і багаття запалилося. Він сів навпроти Гордія та Соломії, узяв товсту гілку та поправив хмиз.