Выбрать главу

— Я бачив другого.

Соломія та Гордій подивилися на Олексу, Соломія з цікавістю, а Гордій дуже уважно.

— Упиря? — запитав мольфар.

— Так.

— Вони перевіряють нашу силу, — пояснив Гордій.

— То мольфар прийде перевірити тебе? — Соломія поглянула на Гордія.

— Ні. Він прийде по табличку.

— А чого це тобі така честь, без перевірки? — здивувалася дівчина.

— Бо ми давні знайомі.

Соломія подивилася на чоловіка.

— Овва, як цікаво! Старий знайомий, значить. Не знала, що в тебе такі зв’язки, — сказала дівчина, і в її голосі прозвучала легка образа.

— Це не найцікавіша історія з мого життя.

— То, може, якраз прийшов час розповісти? — запропонувала вона.

Гордій поглянув на Соломію, потім перевів погляд на вогонь. Він узяв гілку та підклав її у вогнище.

— Вже час відпочивати, — сказав він. — Я поставлю кордони, щоб ми могли спокійно дожити до ранку.

Гордій піднявся і рушив убік. Соломія уважно дивилася йому услід, потім підклала під голову наплічник, вкрилася ковдрою і повернулася обличчям до багаття. Вона мовчки лежала, спостерігаючи за тим, як вогняні язики поглинали сухі гілки, швидко повзучи по них та охоплюючи червоним живим кольором. Це ж треба, давній знайомий! І нічого ніколи не розповідав… А вона думала, що вони друзі. Вона ж завжди йому все розповідала, всі свої дівчачі секрети. Ну, а кому їй ще розповідати, в неї ж більше нікого немає… Він завжди був їй за батька, якого вона ніколи не знала. Вона хотіла знати про нього все, і їй здавалося, що знає. Але виявляється, що ні. Цікаво, що це за секрет, який не можна їй розповісти? А може, він не хоче при Олексі? А потім розповість. Треба якось здихатися цього нахабного характерника. Хоча ні, він, судячи з усього, може стати їм у нагоді. Мабуть, ще не один раз треба буде до чужої голови лізти. Головне, щоб не до її, а то він отримає на горіхи.

Олекса сидів біля вогнища навпроти Соломії, поправляючи вогонь гілкою та час від часу кидаючи погляд на дівчину. Гордій стояв до них спиною. Його погляд був задумливим та сумним. Перед його очима яскравими картинами пропливали спогади, несподівано виринаючи один за одним, немов акули з води. Ці картини назавжди закарбувалися у його пам’яті, не даючи йому забути все те, що вже довгий час шматувало його серце та змушувало лежати із розплющеними очима багато довгих ночей. Він чув крики розпачу і безнадії, тужливі пісні смерті. Вони заповнювали його до країв, повзли по ньому, неначе мурахи по мурашнику, не залишаючи надії на порятунок. Та чи існує той порятунок? Мабуть, то марні спроби звільнитися від минулого. Минуле і майбутнє злилися в одне ціле — його теперішнє …

* * *

Сонце поволі підіймалося над ранковим лісом. Прохолодне повітря струменіло крізь гілки дерев. На галявині жевріли залишки згорілого вогнища. Гордій, Соломія та Олекса повільно згортали ковдри та складали їх до наплічників.

— То ти багато встиг побачити? — запитав Гордій у Олекси.

— Ні, всього декілька хвилин, але бачив, хто вже з ними.

— Песиголовці та водяник?

— Так.

— Не дивно, давні друзі.

— Я щось не зрозуміла, ти ж казав, що бачив тільки упиря? — Соломія втупилась в Олексу.

— В лісі так.

— Ти що, ще десь був?

— Так, трохи прогулявся.

Соломія роздратовано подивилася на Олексу та Гордія.

— Може, і мені, недостойній, поясните, про що взагалі йдеться.

— Ну ти ж сама знаєш, що вміють характерники, — відповів Гордій.

— Зрозуміло, шпигував у чужій голові. Упиревій.

— А не треба було? — з усмішкою поцікавився Олекса.

— Залежить від того, що там цікавого.

— Ну, інформації про нові модні тенденції весняно-літнього сезону, на жаль, не було.

Соломія сердито подивилася на Олексу, але не встигла відповісти. Раптом налетів сильний вітер, гілки дерев почали хитатися та стогнати. Небо одразу потемнішало. Олекса та Соломія завмерли і почали сторожко роздивлятися навколо, ставши спинами один до одного. Гордій стояв навпроти двох великих дерев, тримаючи у руці посох.

— Ми прийшли з миром і шаною. Не сердься і покажися, хазяїне лісу! — сказав він, і вітер поніс його слова у всі боки, розкидав між деревами, пожбурив у небо, і вони впали звідти на землю, а потім відскочили від неї і розвіялись між гілками.

Раптом вітер вщух, і почувся повільний тихий дівочий спів. Між деревами почало поволі розвиднюватися, і вдалині показалися дівочі постаті. Вони були злегка прозорі та тьмяно світилися на фоні дерев. Дівчата були гарні, з довгими косами, в які були вплетені квіти та зелене гілля. Вони співали якусь давню обрядову пісню. Зненацька десь збоку почувся дивний чоловічий голос, низький та густий.

— Навіщо ви тривожите наш спокій?

— Пробач нас, дух лісу! — сказав Гордій. — Сили стихій вказали нам цей шлях.

Соломія та Олекса повернулися вбік і побачили невисокого бородатого діда з поважним обличчям, у коричневому вбранні, у волохатій шапці. Він сидів на поваленому дереві.

— Так, я знаю. — сказав Лісовик. Деякий час він мовчки роздивлявся людей. — Ти завжди шанував наш рід та звичаї. Тобі потрібна допомога?

— Ти знаєш, що ми шукаємо.

— Думаю, вам краще спитати у духа озера.

— Як нам знайти дорогу?

— Тут недалеко. Мої мавки покажуть шлях. Але піти має дівчина. І хлопець. Ти маєш охороняти ваш скарб. Хай щастить.

— Дякую, дух лісу!

Гордій вклонився лісовику. Той відповів поважним поклоном. Мавки почали рухатися вбік, їхній спів став голоснішим. Соломія кинула погляд на те місце, де сидів Лісовик, і побачила, що його вже там немає. Вона оглянулася на Гордія. Він кивнув. Соломія та Олекса перезирнулися, потім почали рухатися за мавками. Соломія йшла по лісу попереду, за нею крокував Олекса. Поступово навколо них почав з’являтися туман, і через деякий час у ще не дуже густому тумані вони раптом побачили, що попереду блимає вода в озері. Туман швидко густішав, і скоро Олекса вже не міг бачити Соломії. Він почав тривожно оглядатися та прискорив ходу. Раптом він вийшов із туману. Перед ним лежало велике гарне озеро. Воно яскраво виблискувало у місячному сяйві.

— Соломіє! — закричав Олекса.

Він підійшов до берега та оглядівся. На піску не було ніяких слідів. На небі сяяли зорі, і вода блимала ніжно-сріблястими вогниками. Раптом хлопець відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він різко обернувся, готовий до бою, і побачив Соломію.

— Пробач, я дуже швидко йшла. Боялася загубити мавок.

Дівчина посміхалася Олексі. Він уважно дивився на неї.

— Ти вже спитала?

— Ще ні.

Соломія почала повільно рухатися навколо Олекси. Потім знову поклала руку йому на плече і стала прямо перед ним. Вона продовжувала посміхатися. Її обличчя було вже близько, губи торкнулися його вуст, і він відчув її поцілунок. Але щось дивне було в її доторку, щось невловимо-чуже, байдуже та холодне. Раптом Олекса відштовхнув дівчину.

— Я знаю, ти завжди цього хотів, — вкрадливо промовила Соломія і посміхнулася. — То чого ти чекаєш? Зроби це.

Соломія зробила крок до Олекси. Раптом хлопець різко виставив руку вперед і пожбурив у Соломію яскраво-блакитну блискавку. Дівчина миттєво перетворилася на вогняного змія і злетіла до неба. Олекса оглядівся.

— Де ж Соломія? — промовив він сам до себе.