Які ж це консеквенції для ставлення української політики? Вкажемо хоча б на деякі найважливіші з них: визвольна боротьба йде не за здобутя української держави, бо її вже маємо, тільки за звільнення цієї держави від московського зверхництва. Як є українська держава, то є й український державний уряд, бо влада — це в розумінні права один з основних елементів, без якого нема держави. Хто визнає УССР за українську державу, мусить визнавати і її уряд. Українська національно-визвольна боротьба мала б тоді бути боротьбою не тільки проти Москви, проти її поневолення України, але й проти існуючого українського уряду, проти теперішнього устрою української держави за зміну одного й другого. У розумінні «прогресистів» — це було б піднесенням українських визвольних змагань на вищий щабель у міжнародній політиці, а не їх деґрадацією. Є й такі «політики». Вони промовчують те, що визнання УССР за українську державу є рівнозначне з невідхильним визнанням усіх зобов’язань міжнародньо-правного значення, які большевики затягають від імени УССР, у тому числі й міжнародньо-правних консеквенцій того, коли УССР вступить у большевицьку війну проти інших держав. Ніхто не може подумати, що речники цієї концепції не розуміють усіх шкідливих наслідків для української визвольної справи.
Чим же її пояснюють? Бажанням, щоб українська справа в міжнародній політиці мала такий статус, як справа «сателітних» країн. Вони ніби вірять, що західні держави нормують своє відношення до української справи відносно до того, як її ставлять українські політичні угруповання. Або що справа української державної незалежности — це передусім міжнародньо-правна проблема. Чи ж статус «сателітів» багато помагає відносним народам у їх визвольних змаганнях? А якщо хтось уважає осягнення такого статусу на міжнародньо-політичному форумі за таку важливу справу, то чи не слід би йому витягти висновки з того, що самостійницька політика тих народів, які попали в становище «сателітів», ведеться якраз по лінії заперечення т. зв. народних демократій і їх урядів, відмови їм права національно-державницьких інституцій. Ні, тут не в цьому справа.
Якщо б речникам концепції визнання УССР за українську державу справді залежало на такому зовнішньо політичному ставленні української справи, тоді вони й спрямували б у тому напрямі відповідні свої заходи. Тим часом вся їхня робота по цій лінії спрямована на внутрішньо український відтинок. У газетах для українського читача друкуються цілі трактати, у яких доводиться, що УССР має атрибути української держави. Безліччю статей переконується українське громадянство, що ключем до успішности української політики є визнання УССР за українську державу, визнання — очевидно! — із боку українського самостійницького табору. Такі «передвісники нового етапу» обіцяють знівелювати й опанувати своєю течією цілість українського політичного життя. Розуміємо. Але чому називають себе передвісниками нового етапу? Та ж «Нові Шляхи» вже чверть століття тому пропаґували ці самі радянофільські концепції і робили це все-таки чесніше, більш відкрито. Служили одному панові та й «дослужилися».
Шкідливість цієї розкладницької, совєтофільської роботи степенується ще через те, що її головним подвижником стала та група, яка перед українським і чужинецьким світом привласнює собі право виступати й діяти від імени українського визвольно-революційного руху в Україні.
Теж немале значення має той факт, що поширюванням таких розкладових концепцій займаються люди й газети, фінансовані американцями. З одного боку, АКВБ[3] втягає українців до єдино-неділимського, москвофільського табору під гаслом: у спільному фронті добре все, що проти комунізму, а не порушує російського імперіялізму. А з другого боку, підтримується пропаґанду прокомуністичних і совєтофільських тенденцій, коли вони получені з диверсійними діями проти українського націоналістичного, революційного руху. Який же спільний знаменник цих дій на дві руки? Чи може лежати в інтересі американської політики ширення розкладу в українському національно-визвольному таборі та підтримування таких явищ, які приносять користь передусім Москві? Питання, якими арґументами обосновується перед чужинцями ширення совєтофільських тенденцій серед українців, має другорядне значення.
Для нас важливе одне: усе, що діється в українському житті зі шкодою для української визвольної справи, а на користь большевиків, мусить бути переборене й усунене з українського політичного життя. Сюди належать усі форми совєтофільства. З існуючими його проявами справиться самостійницький табір так само, як переміг аналогічні хвороби в минулому. Але для цього потрібно чуйности та відсічі всіх національних сил.