Поневолений народ може прагнути зовнішньої війни проти свого поневолювача з двох міркувань. По-перше, коли його власна визвольна справа тісно допасовується до програми війни (чи навіть і входить у програму) зовнішніх спільників. У такому випадку поневолений нарід може уважати ворога свого поневолювача власне за свого спільника, а війну — за спільну справу; тоді й може координувати свою боротьбу зі спільником, розгортати національну революцію за спільким пляном, у тісному погодженні з фронтовими діями. Друга можливість — та, де програма сторони, що воює, не покривається із цілями визвольної боротьби й просто не має до неї жодного відношення, не підтримує її, хоч і не заперечує. У такому випадку поневолений народ може застосувати неґативну засаду — «ворог мого ворога — мій спільник», і піднести свою справу рівнобіжне до зовнішнього конфлікту. Тоді ворог повинен розділити свої сили надвоє, і це дає вигоду обидвом партнерам. На тій основі може постати навіть порозуміння про співдію — щось вроді тимчасового союзу, посуненого так далеко, як далеко обидві сторони зацікавлені в тому, щоб пов’язуватися умовою про узгіднену дію та взаємну допомогу. Бо — це треба відзначити — сама тактична доцільність такого пов’язання тут не вирішує цілого питання.
Буває так, що держави, які перебувають у стані війни, мають її тісно визначений засяг і, щоб не дати їй перерости за певні межі, не хочуть вступати у формальну спілку з радикальнішим та ширшим у своєму засягу революційним рухом. Така стриманість може бути подиктована державі, що воює, поставою зовсім сторонньої третьої потуги, бажанням виграти настрої противника, а то й власним внутрішнім становищем. Подібно й для визвольно-революційного руху може бути невигідно пов’язуватися політикою сторонньої держави — через політичні суперечності або через незацікавленість у тому, щоб увагу й сили піднятого народу розпорошувати на зайві справи. У таких ситуаціях складається лиш фактичне, бездоговірне союзництво. Революційний рух і воююча на фронті чужа країна використовують себе взаємно, кожне на свій лад і зі своєю власною метою.
Така війна чужої держави проти поневолювача може бути корисна визвольній боротьбі поневоленого народу, але тільки такою мірою, якою вона створює придатні обставини, вможливлює чи полегшує розгорнення національного руху, який — поза тим — мусить змагати до своєї мети власними засобами й силами. Навіть повна поразка поневолювача у війні з чужими державами в такій ситуації не приносить поневоленому народові визволення, якщо він рівночасно не здобуває і не забезпечує своїх інтересів власною боротьбою.
Народи, поневолені московським большевизмом, зустрічали війну Німеччини проти СССР у червні 1941 р. з надією визволитися. Затривоження страхіттями модерної війни не могло переважити радісних почувань, бо ненависне вороже панування перевершувало кожне передбачуване лихо. І сподівання поневолених не випливало з якоїсь однобічної політичної орієнтації на Німеччину. Навпаки, у їх пам’яті залишився з попередньої війни гіркий досвід німецького господарення в окупованих країнах, а деякі, хоч і скупі відомості про істоту гітлеризму, збуджували упередження і застережливість. Ішло передусім про те, щоб покласти край большевицькій неволі, і порівняно із цією метою другорядною справою виглядало й те, котра саме потуга ставала війною проти СССР.
Революційно-визвольні рухи на території СССР — як Організація Українських Націоналістів та подібні організації в інших країнах, зокрема в балтицьких — не обмежилися пасивним спогляданням. Вони потрактували війну як нагоду для того, щоб поневолені народи активно стали формувати свою долю засобом боротьби власними силами.
Досвід минулої війни наочно показав, що принцип «ворог мого ворога — приятель» не завжди мусить бути слушним. Бо якщо такий «приятель» у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолювача поневолені народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на «приятеля», ні на «приязнь». Тоді й байдуже, котра з воюючих сторін переможе, а котра зазнає поразки. Зміна однієї неволі іншою, дарма що може принести поневоленому народові певні пільги в одному відношенні й збільшити труднощі в другому, однаково суперечить основному принципові: відновленню самостійності! У такій війні поневоленому народові залишається лиш покладати надію та докладати зусиль до того, щоб війни фактично не виграла жодна зі сторін, що воює; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. Із тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний момент очистити країну від займанців та приступити до відновлення й зміцнення власної держави. Це й був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви й проти гітлерівської Німеччини.