Але можна думати, що посилення й загострення большевицьких імперіялістичних прагнень ще не мусять збільшувати готовости Москви розпалювати війну в ситуації, що склалась. Вона може намагатися здійснювати свої імперіялістичні пляни виключно мирними засобами, уникаючи воєнних авантюр. У тому вирішальне значення повинно б мати не питання відношення сил, а тільки переконання, що атомова війна не може дати нікому жодної користи, лиш мусить принести обидвом таборам — аґресорові й нападеному, переможеному і переможцеві — катастрофічні жертви й спустошення, отже, майже однакову, абсолютну поразку.
Такими, власне, арґументами оперують багато відповідальних і впливових людей на Заході. Не бажаючи війни, вони намагаються доводити, що вона неможлива. Підставою таких розумувань є теза, що вона, світова війна, мусіла б бути атомовою, у ній була б повністю застосована ціла модерна техніка. Це було б жахливе взаємне знищування, яке стало б могилою для обидвох сторін, що воюють, а не тільки для переможених. Отже, ніхто, жодна держава не може розпалювати такої війни, бо ніхто не схоче добровільно йти на самогубство. Таким-то, мовляв, чином, розвиток воєнної техніки зробив війну абсурдною, через те й неможливою.
Цього роду арґументація не позбавлена логіки, й вона, безперечно, відповідає переважаючим настроям людства. Але події не все йдуть по лінії домінантних бажань та логічних передбачувань. Важливіше є вгадати, як розуміє справу і як до неї ставиться той чинник, який має в руках ініціятиву та від якого залежить питання: буде чи не буде нова війна. Іншими словами, що плянує і що робить совєтська верхівка в Кремлі. Щоб мати влучну відповідь, треба дивитися на ті факти, які виявляють справжнє наставлення, характер і спосіб поступовання червоної Москви.
Ми вже згадували, що виключне американське володіння атомовою бомбою не відстрашило большевиків від провокування все нових воєнних конфліктів у різних частинах земного ґльобу. Громадянська війна у Греції, велика комуністична війна в Китаї, війна в Кореї, війни в Індо-Китаї та в Індонезії — усе це кільця нерозривного ланцюга воєнних інтриґ, інспірованих і керованих червоною Москвою. США могли відповісти на них атомовими бомбами, й це, напевно, примусило би Москву зревідувати свою аґресивно-імперіялістичну політику. Чи Москва з певністю розраховувала на те, що США в таких випадках не використають свого найсильнішого мілітарного арґументу? Якщо такий розрахунок був у московській калькуляції на першому пляні, то була теж узгляднювана й друга можливість. Терени та спосіб московського розпалювання малих, периферійних війн виразно вказують, що большевики завжди резервували собі можливість відв’язуватися від розпочатої війни й припинити її, якщо б вона прибирала небажаний і загрозливий для них розвиток. Атомова реакція Заходу, напевно, була зарахована у Москві саме до таких виїмкових і небажаних можливостей, які примусили б її змінити курс своєї політики.
Після такого порівняльного розгляду насуваються поважні сумніви, чи тепер, коли Москва теж має атомову зброю, вона буде обережніша в розпалюванні воєнних пожеж. Вирішальним моментом такої стриманости Москви мало би бути переконання, що при сучасному стані озброєнь обидвох бльоків кожна війна мусить автоматично розвинутися у війну атомову. Але чи московські верховоди теж керуються цим переконанням та чи мають вони такий же самий страх від атомової війни, як Захід? Правда, останнім часом погрози атомовою війною сипляться з обидвох сторін значно виразніше й частіше, ніж колись, але мета цих погроз не однакова.
Під час комуністичних периферійних і льокалізованих війн в Азії західні держави вистерігалися безпосередньо погрожувати атомовими бомбами, хоч мали для цього можливість і поважну причину, бо самі були заанґажовані у воєнних конфліктах. Щойно згодом вони почали заповідати, що на випадок нової аґресії застосують атомову зброю, прийнявши стратегію відстрашування й відплати.
Атомове озброєння західніх держав Москва найперше використала пропаґандивно, прибираючи позу «гуманного» оборонця миру. Коли ж їй вдалося наздогнати Захід у продукції атомової, водневої і ракетної зброї, тоді погрожування нею зробила засобом своєї політики — політики застрашування і шантажів. Тепер совєтська пропаґанда й дипломатія на всі боки послуговуються твердженням, що кожний воєнний конфлікт мусить перейти у всезнищуючу атомову війну. Одночасно Москва виразно підкреслює своє заінтересування, а за цим й неминуче активне втручання в назріваючих конфліктах. Вона заповідає, що обстрілюватиме всезнищуючими атомовими бомбами, ракетами й стрільнами всі частини земного ґльобу. У цей спосіб вона намагається погрозами стероризувати весь світ та примусити всі народи й держави до щораз більших поступок у користь московської загарбницької експансії. Якщо котрийсь народ піддається суґестії й тискові совєтського застрашування та стає на шлях усе дальших поступків і капітуляції, то це приводить його, без бою й спротиву, у московсько-комуністичні тенета, у яких його жде гірша загибіль, ніж у кратерах атомових бомб.