«Політичні «проступники», — говорив у завершальній промові на судовому процесі адвокат Пилип Евин, — це, звичайно, найкращі члени суспільности, ідейні й характерні люди, що для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя.
І нерідко трапляється, що засуджені за політичні «злочини» вже наступного дня займають міністерські фотелі [крісла]. Перед такими людьми всі ми мусимо схиляти голови. Тим-то в культурних державах політичні в’язні мають різні полегші в тюрмі, щоб пошанувати в них людяність і людину».
Пізно вночі судді оголосили такий вирок: Степан Бандера і Роман Мигаль — досмертне тюремне ув’язнення; Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак — 15 років ув’язнення; Ярослав Спольський — 7 років ув’язнення; Ярослав Макарушка — 6 років ув’язнення; Катерина Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександр Пашкевич та Іван Ярош — 5 років ув’язнення; Роман Шухевич, Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас — 4 роки ув’язнення; Семен Рачун — 6 місяців ув’язнення; Віру Свєнціцьку й Анну-Дарію Федак звільнили. На підставі урядової амністії всім засудженим до 5 років було зменшено термін покарання на половину, а засудженим від 5 років до 15 — на одну третину.
Про Львівський процес провідний діяч ОУН Микола Сціборський так писав у паризькій газеті «Українське слово» від 21 липня 1936 р. у статті «Клонім голови»: «Героїчною поставою своїх представників — Бандери й товаришів — націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість й організаційно-політичний розмах [...] А вже справді гігантською у своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать Провідника ОУН на ЗУЗ — Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: «Згинути, а не зрадити!».
Про поведінку Бандери на процесі писав у своїх мемуарах М. Климишин: «Він не мав змоги належно виявитися на варшавському процесі, проте у Львові він виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник. Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який у безкомпромісовій боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійности. Він знав, що належить сказати, що промовчати, чого домагатися й від чого категорично відмовитися».
Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе й ворогів Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції безконкуренційного Провідника на майбутнє.
Другого липня 1936 р. Бандеру етапували у тюрму на вул. Раковецького, 37 у Варшаву. Він мав при собі 50 злотих і білий годинник «Schweizaria Ancra Prima». По дорозі Бандера купив продуктів на 20 злотих. Йому постійно пересилали родина й знайомі гроші для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму «Святий Хрест». Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: «Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, із того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті».
Про перебування Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: «Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, із якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас «погостять», без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні «черевики». Із тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися. Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на «Святім Хресті». Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був із грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка [...]. Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб «оформили», й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте й подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!... Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, із гумором. Коли він ступив на сходи, його «черевики» поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, і ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини».