В Україні Провід ОУН довідався про звільнення С. Бандери наприкінці жовтня 1944 р. з радіопередач і це вже перевірене повідомлення помістив 14 листопада у газеті «Щоденні вісті» її головний редактор Осип Дяків — «Артем».
Наприкінці грудня 1944 р. ґестапо відправляє С. Бандеру в Берлін, де утримує під домашнім наглядом. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. На початку січня 1945 р. віднайшов родину Бандер їх стрийко Осип: «Коли через знайомого удалося мені роздобути його адресу, поїхав я до Берліну, де знайшов його, дружину й доню в скромній, але привітній квартирі. Моя візита по стількох роках розлуки була для нас милою несподіванкою і ми провели ввесь час у розмовах. Він цікавився ближчою й дальшою ріднею, відносинами за більшовицьких і німецьких часів, розказував про своє життя й обіцяв тримати зв’язок».
У середині січня 1945 року С. Бандера декілька днів перебував у м. Кракові, де зустрічався з членами ОУН Юрієм Лопатинським — «Калиною», Дмитром Чижевським — «Демидом», через яких передав Проводові ОУН своє рішення про підпорядкування вибраному Бюрові Проводу та підтримання рішень ІІІ Надзвичайного
Великого Збору ОУН. У середині січня 1945 р. до Бандери прибули чільні діячі ОУН — М. Лебедь, о. Іван Гриньох, Василь Охримович із листами, інструкціями від Проводу ОУН та Мирон Матвієйко, Ярослав Федик із речами побутового характеру. Стараннями М. Матвієйка для родини Бандери було виготовлено фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого 1945 р. Бандера разом із родиною зуміє за допомогою М. Лебедя під час авіаційних бомбардувань, в атмосфері загального хаосу, втекти з-під гестапівського нагляду до австрійського Тіролю, згодом в Інсбрук. Їх цілий час супроводжував спеціальний помічник Андрій Пеленичка — «Плевак». Згодом С. Бандера переїде до Відня, поселиться за підробленими документами в готелі для німецьких військовослужбовців, де його точно не шукало ґестапо й далі продовжить діяльність у керівництві ОУН на еміграції. Потім деякий час він мешкав у Празі на тимчасово вийнятих квартирах.
Степан Бандера активно використовував свої тюремні зв’язки у відстоюванні незалежності України серед європейських громадських і політичних діячів, які пройшли німецькі тюрми й концтабори.
Після завершення Другої світової війни Степан Бандера — «С.А.С» — «В. Тесляр» — «Ярич» — «Донат» — «Власт» опинився в еміґрації у Німеччині. П’ятого лютого 1945 р. на нараді Проводу ОУН біля м. Бережан, Тернопільської обл. Бандеру було обрано разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком до Бюра Проводу. Цей вибір підтвердила конференція Закордонних Частин ОУН у вересні 1947 р. Із моменту виходу з концтабору Бандера активно починає разом з іншими членами Організації налагоджувати роботу української політичної еміґрації, розбудовує організаційний апарат та зв’язки з підпіллям в Україні, проводить активну публіцистичну діяльність, дає інтерв’ю журналістам. Основною фінансовою базою діяльності ЗЧ ОУН у визвольній боротьбі стали внески української діаспори. Степан Бандера був категорично проти повної орієнтації націоналістичного руху на будь-які держави, а виступав за опертя на власні сили та відстоювання національних інтересів. Із метою налагодження контактів та діяльності структур українського визвольного руху Провідник ЗЧ ОУН здійснив ряд поїздок до Англії, Канади, Італії, Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії. Також під час перебування в цих країнах Бандера зустрічався й налагоджував взаємовигідну співпрацю з чільними представниками влади та спецслужб.
За спогадами Степана Мудрика — «Мечника», С. Бандера створив так званий «Центральний апарат», який складався із сектору служби безпеки, розвідки і зв’язку з Україною. Вони були повністю законспіровані й підлягали безпосередньо С. Бандері, навіть членам Проводу точніше нічого не було відомо про їхню діяльність. Боротьба з радянською агентурою й спецслужбами та підтримання постійного зв’язку з Україною в діяльності ЗЧ ОУН були одними з найважливіших завдань, але не завжди успішно виконувались. Степан Бандера в загальному займався розробленням стратегічних напрямків діяльності організації, його два заступники — Ярослав Стецько та Степан Ленкавський — відповідали за зовнішню та внутрішню політику.
Про стиль роботи Провідника у своїх спогадах згадує член Проводу ЗЧ ОУН Петро Мірчук так: «На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав пописового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі й дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював наприкінці, після того, як висловилися всі інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завзято обороняв, але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він із повагою приймав рішення до відома як обов’язуюче його й ніколи самовільно його не міняв [...] Він кожну важнішу проблему ставив на обговорення Проводу, вимагав остаточної постанови Проводу й кожну постанову цілого Проводу респектував незалежно від того, чи вона була по лінії його погляду чи, навпаки, була переголосованням його думки. Другою додатньою прикметою Бандери був його щирий респект до кожного позитивного критика й нехіть до кожного, хто підлабузнювався [...] «Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик», — пояснював Бандера [...] Урешті, і як Крайовий Провідник ОУН під польською окупацією, і як Провідник ОУН на еміґрації Степан Бандера різко підкреслював конечність розрізнення: усередині ОУН, підпільної організації на військовий лад, — військова побудова й дисципліна, а в громадській праці — щире шанування принципів демократичної побудови й праці».