Якщо проаналізувати суть конфлікту в ЗЧ ОУН між Проводом на чолі із С. Бандерою та опозицією, в основу протистояння, окрім програмно-ідеологічних розходжень, було закладено особисті амбіції й взаємовідносини. У ході внутрішньоорганізаційної боротьби колишні соратники ставали запеклими противниками та направляли всю свою енерґію на поборювання один одного. Такий розвиток подій був на користь і всіляко підтримувався радянськими спецслужбами, які таким чином відволікали увагу від визвольної боротьби проти СССР. На початковому етапі конфлікт розгорівся в 1946—48 рр. по лінії ЗП УГВР і ЗЧ ОУН та був нібито вирішений на Другій надзвичайній конференції ЗЧ ОУН 28—31.8.1948 в українському таборі в Міттенвальді (Німеччина) з представниками опозиції — Дарією і Левом Ребетом, Миколою Лебедем, Василем Охримовичем, Іваном Гриньохом, Мирославом Прокопом, Володимиром Стахівим. Але всупереч домовленостям суперечки розгорілися з новою силою в 1949—54 рр. Після проведення в Мюнхені Третьої конференції ЗЧ ОУН було вирішено для урегулювання конфлікту вислати в Україну представників — опозиції (В. Охримовича) та від Проводу ЗЧ ОУН (Мирона Матвієйка).
22 серпня 1952 року з метою подальшого не розколювання визвольного руху С. Бандера залишиє пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта й п’ята конференції ЗЧ ОУН 23—25 травня 1953 та 7—9 травня 1955 років відставку Бандери не приймали. У січні 1954 р. на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не дійшли до порозуміння, і 20 лютого 1954 року була створена ОУН-закордоном.
Цей поділ в націоналістичному русі залишається складним та оповитим різними міфами. За перипетіями конфлікту в ЗЧ ОУН пильно слідкували цілими десятиліттями спецслужби СССР. Вони скеровували його в потрібне русло своїми агентурно-оперативними операціями й радіоіграми: через Мирона Матвієйка — «Травневого» під кодовою назвою «Звєно» та В. Охримовича — «Восьмого» під кодовою назвою «Траса», а також оперативною грою «Рейд» (імітація через агентуру контрольованого зв’язку ОУН через Польщу із ЗЧ ОУН).
Для остаточного вияснення всіх деталей даного конфлікту потрібно відкриття всіх спецархівів в Україні, Росії й на еміґрації. Однак на це, мабуть, потрібно буде чимало десятиліть і самовідданої праці фахівців. До того про вказані події можна лише висувати власні гіпотези та писати стосовно цього суб’єктивні рефлексії, перебуваючи під певним ідеологічно-політичним тиском дуже багатьох сторін даного конфлікту.
Кожен із членів ОУН і УПА чітко усвідомлював, що, воюючи за державну незалежність, на нього чекає певна й неминуча смерть. Тому слова С. Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. Головою Проводу ЗЧ ОУН, видаються цілком логічними: «Я приймаю Ваш вирок смерти». Він, як і його сотні тисяч соратників, бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.