Хоч які великі жертви — боротьба конечна
Тематику деяких статей Ст. Бандери деколи зумовлювали побажання редакцій часописів Визвольного Фронту на чужині, які просили написати з нагоди великих релігійних чи національних свят. До таких статей належить і стаття «Хоч які великі жертви — боротьба конечна», надрукована в «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік III, ч. 2—3 (98—99), Різдво 7-го січня 1956 р. У ній автор обговорює доцільність протибольшевицької боротьби, незважаючи на великі жертви, що їх вона спричинює.
Під час Різдвяних Свят відриваємо свої думки від буденних зайнять і турбот, немов підносимося духом на верхів’я, щоб розглянутись довкола, кинути зір у час і простір. Тоді наші думки шукають у темряві невідомого, насамперед, найдорожчих нам осіб — рідних і найближчих друзів, невідома доля яких тривожить наші серця. Наші думки в розшуках за ними блукають від рідних осель до страшних большевицьких тюрем, концтаборів та всіх незліченних місць нелюдської каторги й заслань, по неозорих просторах підмосковського царства страждань, неволі й жаху. Сатанинська система большевицької катівні затирає навіть межу між світами живих і померлих, так що не тільки нам на чужині, але й нашим рідним в Україні невідомо про багатьох найближчих осіб, що попались большевикам до рук, хто з них ще живий, а кого доконала неволя й каторга.
Коли так застановляємось над незліченними втратами найкращих синів і дочок українського народу, яких день у день, рік у рік знищує большевицька Москва, тоді все наново насувається питання про доцільність веденої протибольшевицької боротьби. Це питання завжди виринає у зв’язку з проблемою жертв большевицького режиму. Сама ж революційно-визвольна боротьба коштує чимало жертв, до того ж найкращих українських патріотів. Але, крім того, із цією боротьбою та з широким спротивом большевизмові, підсичуваним тією боротьбою, ворог пов’язує свої нелюдські методи тотального терору та масового знищування людей. Перевіряючи все наново своє становище в цьому питанні — чи, з уваги на величезні жертви, доцільно українському народові продовжувати свій спротив і визвольну боротьбу проти большевицької Москви, завжди приходимо до однієї, потверджуючої відповіді. Незваждючи на всі найболючіші і дуже важкі жертви, які впали і далі падають, незважаючи на найжахливіші методи большевицького гніту і терору, ціла доцьогочасна і теперішня революційно-визвольна боротьба та весь протибольшевицький спротив українського народу, самочинний чи організований — доцільні, бо необхідні для втримання підстав самобутнього існування й розвитку української нації.
Розглядаючи ці питання, мусимо передусім мати на увазі большевицькі наміри стосовно України. Вони не обмежуються на державно-політичному й економічному опануванні України, на всебічному використанні всіх сил і дібр українського народу й української землі. Большевицька Москва хоче пожерти Україну й перетворити її повністю. Вона зміряє до систематичного сточення української національної субстанції, до виполокання з душі й життя українського народу всього національного змісту так, щоб, затративши свою національну самобутність, українська людина, цілий український народ прийняли московсько-комуністичний зміст і форми буття та назавжди стали частиною совєтської Росії, совєтсько-російського народу. До такої максимальної цілі Москва прямує послідовно й безоглядно. Розуміючи добре, що такого перетравлення цілих загарбаних народів не можна завершити одним потягненням, большевики розпляновують його на довший поступовий процес, на цілий ряд перехідних етапів.
Основною засадою большевицького поступовання на всіх етапах є всебічний терор і безоглядне знищування всіх і всього, що стоїть на перешкоді намічених на даний відтинок большевицьких плянів, що не піддається совєтизації і не хоче чи не може служити московському загарбницькому походові.