А потім Пол помер. Я пішов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навідувався, коли там не було нікого, щоб посидіти і насолодитися світлом, тишею, – і з якої я завжди виходив оновлений. На панахиді в церкві було повно люду. Я сів скраю і слухав одну за одною зворушливі, а часом безладні промови його найближчих друзів, його духівника і його брата. Так, Пол відійшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, і не лише через ту зустріч у мене в кабінеті, не лише через тих кілька есеїв, які він написав. Він знайшов форму для своїх розповідей тут, у Стенфордській церкві (Stanford Memorial Church), у цьому летючому храмі, увінчаному куполом, у цьому гідному місці, що пам’ятає цього чоловіка, тіло якого тепер в землі, але який ще ніколи не був так відчутно живий. Він проявився в рисах своєї коханої дружини і маленької донечки, своїх сумних батьків і братів та сестер, у кожному обличчі своїх численних друзів, колег і колишніх пацієнтів, котрі тепер наповнювали цей простір; він був присутній тут, на цій прощальній зустрічі, на цій останній гостині, на яку зібралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворені, усміхнені, наче причетні до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, і моє лице мало подібний вираз: усі ми відкрили для себе сенс ритуалу служіння, ритуалу славослів’я, сенс спільних – чи то розділених – сліз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили своє тіло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, які раптом стали такими близькими завдяки Полу.
Але лише тоді, коли я отримав ці сторінки, через два місяці після смерті Пола – аж тоді я нарешті відчув, що знаю його, бо пізнав його краще, ніж якби мав щастя називатися його другом. Коли я прочитав цю книжку, зізнаюся, відчув глибоке збентеження: стільки правди й щирості було в цих рядках, що мені перехопило подих.
Приготуйтеся. Сідайте. Дізнайтеся, що таке мужність, послухайте, як вона лунає. Подумайте, яка потрібна відвага, щоб так розкритися. Але передусім погляньте, що лишається жити після нас і потужно впливає на життя інших людей, коли нас вже немає, – це наші слова. У світі асинхронних зв’язків і взаємодій, де ми так часто занурюємось в монітори, де наші погляди прикуті до різноманітних прямокутних об’єктів, які постійно дзижчать і світяться в руці, де нашу увагу поглинають ефемерні речі, – зупиніться і подаруйте собі цю бесіду з моїм молодшим колегою, який так рано відійшов, і назавжди залишився молодим, і навіки залишився в пам’яті. Послухайте Пола. У паузах між словами прислухайтеся до себе – що ви сказали б у відповідь. У цьому полягає суть його послання. Я знаю. Сподіваюся, ви теж це зрозумієте. Це його подарунок. І я більше не стоятиму поміж ним і вами.
Пролог
Вебстер був одержимий смертю,
Він бачив під шкірою череп,
Істот без грудей під землею
Й усмішки оголених щелеп.
Я переглянув КТ-скани, діагноз не викликав сумніву: усі легені були поцятковані незліченними пухлинами, хребет деформований, печінка знищена. Рак з множинними метастазами. Я був нейрохірургом, закінчував резидентуру. За останні шість років життя я проаналізував цілі стоси таких сканів, вишукуючи шанс, що давав би пацієнтові надію на одужання при відповідному лікуванні. Але тут було інакше: це був мій скан.
Я обійшовся без захисного костюма – мав на собі, як завжди, хірургічну уніформу і білий лікарський халат. Мене перевдягнули, скерували в IV відділ; медсестра на комп’ютері показала, як знайти палату, і я пішов туди разом з моєю дружиною Люсі, яка ще вчилася в інтернатурі. Перед очима знову промайнули всі ці кадри сканів, кожен окремо: легені, кістки, печінка, – прокручуючись згори вниз, тоді зліва направо, потім спереду назад, саме так, як мене вчили робити, щоб відшукати щось, що могло б змінити діагноз.
Ми лежали поруч на лікарняному ліжку.
Люсі спокійно, наче читаючи із зошита, промовила:
– Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше?
Я сказав:
– Ні.
І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли говорити про те, що рак росте в моєму тілі.
Приблизно за шість місяців перед тим я почав втрачати вагу, мене стали мучити страшні болі в спині. Коли вранці вдягався, то затягував ремінь спершу на одну, а згодом і на дві поділки тісніше. Я звернувся до лікаря первинної медичної допомоги, колишньої одногрупниці зі Стенфорду. Її брат помер раптово у відділенні нейрохірургії внаслідок нехтування симптомами небезпечної інфекції, відтак вона взяла материнську опіку над моїм здоров’ям. Проте коли я прийшов, то застав іншу лікарку в її кабінеті: моя одногрупниця стала мамою.
Я в тонкому блакитному костюмі лежав на холодному діагностичному столі і описував їй симптоми. І врешті сказав:
– Звичайно, якби це було екзаменаційне питання про тридцятип’ятирічного чоловіка з нез’ясовною втратою ваги і вперше виявленими болями в спині, то відповідь напрошувалась би сама: рак С. Але, можливо, я просто занадто багато працюю. Не знаю. Я б хотів пройти МРТ, щоб переконатися.
– Вважаю, спочатку треба зробити рентген, – сказала вона. Так, МРТ при болях в спині – це занадто: занадто коштовне дослідження, занадто часто до нього вдаються без достатніх підстав, що останнім часом по всій країні привернуло увагу до питання заощадження коштів. Але необхідність сканування визначається тим, що саме ви шукаєте: адже рентгенівські промені здебільшого не допомагають виявляти рак. І попри те скерування пацієнта на МРТ на такій ранній стадії багато лікарів вважають відступництвом. А лікарка вела далі:
– Я знаю, рентген не ідеальний метод, але з нього варто почати.
– У такому разі, може, є сенс спробувати флексійно-екстензійний рентген (flexion-extension X-rays) – якщо припустити, що йдеться про шийний спондилолістез?
Дзеркало на стіні підказало мені, що лікарка зайшла в «Гугл».
– Це таке зміщення хребців, зустрічається у 5 % людей і часто зумовлює болі в спині у молодому віці, – підказав я.
– Добре, даю скерування.
Я подякував.
Ну чому в лікарському халаті я завжди був таким вольовим і впевненим, а в лікарняній піжамі став таким покірним? Правду кажучи, про біль у спині я знав більше, ніж ця лікарка, оскільки 50 % навчання на нейрохірургії було присвячено хворобам хребта. Але, може, це таки спондилолістез? Багато людей мого віку мають цей діагноз. А рак хребта в тридцять років? Захворюваність не вища, ніж один випадок на десять тисяч. І навіть якби вона зросла в сто разів, то все одно залишалась би нижчою, ніж захворюваність на спондилолістез. Мабуть, я таки занадто тривожуся за себе.
Рентгенівський знімок був нормальний. Ми зауважили ознаки тяжкої праці і старіння організму, розписали графік лікування, і я повернувся до роботи – мене ще чекав останній на день пацієнт. Безпечної дози ібупрофену вистачало мені на цілий день і, зрештою, дедалі менше ставало тих особливо виснажливих днів по чотирнадцять робочих годин на добу. Моя подорож від студента-медика до професора-нейрохірурга майже завершилась: після десяти років невпинного навчання я був сповнений рішучості протриматися ще 15 місяців, до переможного кінця. Я заслужив повагу своїх вчителів і наставників, здобув кілька престижних національних премій, отримав пропозиції праці від найкращих університетів. Мій науковий керівник зі Стенфорда днями запросив мене і сказав: