На наступному курсі, під час вивчення дисципліни «неврологія і етика» – однієї з останніх в курсі нейробіології – ми відвідали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, і відразу нашу увагу привернув чийсь невтішний плач. Наша керівничка, привітна тридцятирічна жінка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепції я побачив великий телевізор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екрані синьоока брюнетка з бездоганною зачіскою зверталася до когось невидимого, здригаючись від надміру почуттів. Аж ось камера від’їхала – і в кадрі з’явився чоловік з потужною щелепою та, поза сумнівом, хрипкуватим голосом – її коханець – і пристрасно обійняв її. Розлігся тужливий стогін. Я підійшов ближче, зазирнув за рецепцію і побачив: там на синьому килимку перед телевізором сиділа молоденька дівчина, може, двадцятирічна, у простій набивній квітчастій сукні; дівчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди і ридала, ридала. Придивившись, я помітив у неї на голові ззаду, ближче до потилиці, велику бліду залисину.
Я відступив назад, приєднався до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.
Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.
– І я не звинувачую їх – доглядати за цими дітьми досить важко, – сказала вона.
У мені закипала злість. Важко? Так, звісно, це важко, а відцуратися рідних дітей – виходить, легше? У одній кімнаті пацієнти майже нерухомо лежали на ліжках, розташованих під стінами рівними рядами, як у казармі. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дівчинки. Це була дівчинка-підліток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився і усміхнувся їй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв її за руку, рука була слабка. Але дівчинка заклекотіла горлом, подивилась мені в очі і всміхнулась.
– Бачите, вона всміхається, – сказав я працівниці притулку.
– Може бути, – відповіла та. – З ними часом складно сказати напевно.
Але я знав напевно: вона мені усміхалася.
Коли ми вже збирались повертатися в гуртожиток, я трохи затримався в кабінеті викладача. Він спитав:
– Як враження? Що скажеш?
І я у відповідь відверто поділився тим, що мене вразило: я не міг повірити, що батьки відцуралися цих бідних дітей; і одна дівчинка мені усміхнулась.
Викладач наш був справжнім ментором, він багато розмірковував і говорив про те, як пов’язані між собою наука та мораль. Я сподівався, що він погодиться зі мною.
– Так, – сказав він, – це добре. Я радий за тебе. Але іноді, знаєш, я думаю, що краще було б їм померти.
Я схопив свою сумку і пішов геть.
Але ж вона справді всміхалась, хіба ні?
Тільки згодом я зрозумів, що ця ознайомча поїздка додала новий аспект до мого розуміння того факту, що мозок зумовлює нашу здатність формувати стосунки і наповнювати сенсом життя. Але іноді це не спрацьовує.
Невідворотно наближався випуск, а я мав гнітюче почуття чогось незавершеного, недоробленого, недовченого, що вже ніяк не встигну надолужити. Я подав документи на магістерську програму з англійської літератури в Стенфорді, і мене прийняли. Я обрав літературу, щоб упритул розгледіти мову як мало не надприродну силу, що існує між людьми завдяки мозкові, який ховається під шкаралупкою черепа, сантиметр завтовшки, і проявляється в спілкуванні. Слово має якесь значення лише між людьми, і сенс життя, його цінності актуалізуються лише у міжособистісній взаємодії, яку ми формуємо. Отже, маємо комунікативний аспект людини – тобто «людську комунікативність» – як основу здобуття нових сенсів. Проте, так чи інакше, ця властивість, притаманна нашому мозкові та іншим органам залежно від їхніх власних фізіологічних імперативів, відносно легко піддається занепаду і руйнуванню. Мусить бути спосіб, думав я, завдяки якому мова життя як досвіду – пристрасті, голоду, любові – розкриває деякі зв’язки; проте решту – мову нейронів, травного тракту і серцевих скорочень – ніяк не вдається розгадати.
У Стенфорді я мав щастя вчитися у Річарда Рорті – можливо, найвидатнішого з філософів сьогодення, і з його легкої руки став розглядати кожну дисципліну як творення словника, тезаурусу, як набір інструментів для розуміння людського життя в певний спосіб. Кожний видатний літературний твір пропонує свій особливий набір інструментів і спонукає читача використовувати свій тезаурус. У своїй науковій праці я використав твори Волта Вітмена, поета, який жив понад століття тому і переймався тими самими питаннями, що турбують зараз мене. Вітмен хотів знайти спосіб збагнути й описати те, що він назвав «Фізіологічно-духовною людиною».
Завершуючи роботу над дисертацією, я міг лише підсумувати, що Вітменові пощастило не більше, ніж решті, у його спробах творення цілісного «фізіологічно-духовного» тезаурусу, але принаймні способи, які він використав, хоч і намарне, я постарався висвітлити. Крім того, я дедалі більше переконувався, що мій запал до літературознавства згасає мірою того, як розкривається властива йому надмірна політична заангажованість і недостатня науковість, що мене не влаштовує. Один з моїх наукових керівників зауважив, що мені нелегко буде знайти однодумців у літературно-науковому світі, оскільки більшість англійських науковців зі ступенем доктора філософії в моїй галузі реагують на науку – цитую – «Як мавпи на вогонь: з неприхованим жахом». Я не знав, що мені далі робити. Моя дисертація на тему «Волт Вітмен і медикалізація особи» отримала схвальні відгуки, але, попри те, залишалася в науковому сенсі недостатньо однозначною, оскільки однаковою мірою висвітлювала як історію психіатрії й неврології, так і літературознавчу проблематику. Це не цілком влаштовувало факультет англійської філології. Отже, я не цілком влаштовував цей факультет.
Дехто з моїх найближчих друзів по коледжу переїхав до Нью-Йорка, щоб далі займатися мистецтвом – зокрема театром, – інші присвятили себе журналістиці й телебаченню, і я невдовзі теж вирішив почати все спочатку. Але мене ніяк не відпускало питання: де є той пункт, у якому біологія, етика, література й філософія перетинаються?
Одного разу я йшов додому пішки після футбольного матчу, повівав осінній вітерець, і я дав волю своїм думкам. Голос Августина в саду наказував: «Бери й читай!», але мій внутрішній голос велів протилежне: «Відкинь книжки і берися за медицину». І раптом це здалося очевидним. Попри те (чи, можливо, власне завдяки тому) що мій батько, мій дядько і мій старший брат – усі були лікарями, я ніколи не розглядав медицину як справу свого життя. Але хіба сам Вітмен не писав, що тільки лікар може по-справжньому зрозуміти «фізіологічно-духовну людину»?
Тож наступного дня я звернувся за консультацією на підготовчі медичні курси, щоб з’ясувати для себе план дій. Виявилось, що підготовка до вступу на медицину займе близько року інтенсивного навчання, плюс ще півтора року на розгляд заяви. Це означало, що мої добрі друзі поїдуть до Нью-Йорка без мене. Це означало, що мені доведеться відкласти літературу. Але це давало мені шанс знайти відповіді, яких я не знаходив у книжках, віднайти інший різновид натхнення, виробити належне ставлення до страждання, ретельно дослідити питання про те, що надає сенсу людському життю, навіть перед лицем смерті й розпаду.