– Доброго дня, Наталю Іванівно, я працюю в журналі…
– Я в курсі, – обірвала її Степанченко. – На жаль, я не маю можливості виділити для вас час раніше середини наступного тижня. Дзвоніть із понеділка.
– Наталю Іванівно, я б хотіла поговорити з паном Демиденком.
– Не знаю, чим можу вам допомогти.
– Зате я знаю. – Слова мов вискочили з неї. – Зателефонуйте до нього або дайте мені його номер. Або ж запишіть мій мобільний.
– Я перекину вас до секретарки, вона вас запише.
Манера розмови Наталі Іванівни не залишала жодних сподівань.
– Будь ласка, не кладіть слухавки, – сказала Таня, – я до Демиденка не в справах… я його родичка.
– Це немає значення. Залиште свої дані секретарці.
– Зрозумійте, я не можу зволікати!
– Залиште свої дані, – сухо повторила Наталя Іванівна, і в телефоні клацнуло.
Таня продиктувала секретарці свій номер телефону.
– Записала. До побачення. – І секретарка поклала слухавку.
Сутеніло. Від будинку Демиденків Таня поїхала в магазин. Тепер це була двоповерхова будівля, на якій світилась велика неонова вивіска «Жовтоводськ». Біля дверей стояли порожні візки.
Вона купила велику коробку цукерок і пляшку «Кіндзмараулі». Розраховуючись, побачила однокласницю Галину Шостю, яку всі називали Шоха. Її зустріти Тані хотілось найменше. Ні, найменше вона б хотіла побачити маму і вітчима.
Таня вийшла з магазину, та ще не встигла підійти до авто, як її покликали:
– Танько? Стій!
Таки впізнала… «Ти ходиш, як качка», – одного разу сказала Шоха. Напевно, Таня досі так ходить…
– Оглухла, чи шо?
Галина вже стояла поряд.
– Твоя машина?
Таня мовчки поклала продукти в багажник.
– Що, не рада мене бачити? – насупилась Галина, підперши рукою бік. У другій руці вона тримала важкий пакет із продуктами.
– Не маю часу, – сказала Таня, сідаючи за кермо.
– Слухай, ти чого? Давай сядемо десь, поговоримо, нам є про що! Поставимо крапки над «і»!
Таня завела авто.
– Усі крапки вже давно на своїх місцях, – сказала вона і зачинила дверцята.
Вітчим та його колеги називали Оксану Прокопівну навіженою – у лікарів на це були свої причини. Оксана Прокопівна мала хворий жовчний міхур, і їй постійно потрібно було сидіти на дієті. Як жінка терпляча і чемна, вона довгими місяцями їла пісну їжу, але як жива людина не менше аніж двічі на рік вона зривалась. У якусь п’ятницю, увечері, вона купувала собі великого жирного оселедця і сповнена радості йшла додому. Розрізаючи рибину, вона щедро посипáла її маринованою цибулею, різала тонкими скибками чорний хліб, варила картоплю, усе це викладала на велику тарілку, тарілку ставила на тацю і несла на журнальний столик у вітальні. Потім вона йшла в душ, робила собі зачіску, макіяж, одягала красиву білизну і домашній халат. У невелику сумку складала речі, які будуть потрібні у випадку госпіталізації, ставила це все поряд зі столиком. Потім клала на стіл паспорт, хоча вже давно всі лікарі знали її дані, залишала двері незамкненими, сідала на диван і, не відводячи погляду від оселедця, набирала номер швидкої допомоги.
Чергова лікарка вже не повчала: «Оксано Прокопівно, пожалійте себе, адже колись ми не встигнемо!» – і передавала виклик бригаді. Швидка приїжджала саме тоді, коли жінка від болю не могла навіть говорити. Їй кололи знеболювальне, брали сумку, паспорт, замикали вхідні двері, і, тихо вилаявшись, везли до лікарні. До понеділка вона оговтувалася і вже зранку була в школі.
Учні не вважали її ненормальною. Вони любили її за доброту і незначну старомодність в одязі, зачісці й манері розмови. Навіть до першокласників вона зверталась на «ви» і ніколи не кричала, а малі негідники часто доводили її до сліз. Що саме вони робили, уже ніхто не пам’ятає, але одного разу Таня добре запам’ятала, як з-під грубезних лінз Оксани Прокопівни викотились сльози, – і весь клас замовк. Після цього випадку знущання припинились, і уроки мови та літератури відбувались у цілковитій тиші. Так було у Тетяниному класі, а як було в інших класах – хтозна…
Натискаючи на дзвінок, Таня раптом подумала, що, можливо, вчительки тут уже немає, що колись швидка могла і не встигнути…
Двері відчинила Оксана Прокопівна.
– Тетянко!? Це ви? Не вірю власним очам! Проходьте!
Її голос майже не змінився, дзюрчить, як потічок. Окуляри з такими ж грубими лінзами, але волосся вже не каштанове, а біле, та все ще вкладене у дивну зачіску.
– Доброго вечора, вибачте, що не попередила, – сказала Таня, заходячи в маленький передпокій.