Від ситної вечері захотілося спати.
– Ой, забалакала я вас, ви вже окунів ловите, – мовила вчителька.
– Так, мені вже час…
– А в кого ви зупинилися?
– Ні в кого.
– Залишайтесь у мене, – запропонувала Оксана Прокопівна.
– Дякую, мені треба рано-вранці їхати, краще я заночую в готелі.
– Перестаньте, я встаю о пів на шосту. Залишайтесь, я буду рада.
– Не боїтесь? – усміхнулась Таня.
– Знаєте, Тетянко, я прожила довге життя, – знаю, кого боятися, а кого ні. Лягайте спати.
Оксана Прокопівна показала, де лежить іще одне покривало, якщо раптом уночі буде холодно, побажала гарних снів і вийшла з кімнати.
На добраніч…
Ця ніч не могла бути спокійною. Вперше за багато років Таня бачила вікна квартири, в якій жили ті, що мали бути її сім’єю. У трьох вікнах горіло світло. Крізь фіранку на кухні було видно чийсь силует.
Може, це вітчим? Або мама? Може, вона повернулася? Та ні, вона була нещасливою зі своїм «богом», тому й пила, тому й втекла. Напевно, вона зараз щаслива. Літній вік – це не перешкода для любовних пригод. Одного разу Таня познайомилась із немолодою поетесою, вона приносила до редакції свої вірші, присвячені Харкову. Кілька з них, разом із віршами Чичибабіна та Євтушенка, надрукували в журналі «Харків», присвяченому «Євро-2012». Осока зацікавився і попросив поетесу надіслати щось із любовної лірики. І вона надіслала… То було щось неймовірне! Уся редакція не могла збагнути: у якому віці ця жіночка так закохалася? Вона ж писала про себе нинішню! А про свого коханого – як про неповторного принца, що вже недобачає та шаркає капцями. Про себе ж – «с одной кривой, с другой хромой ногою…». А потім з’ясувалось: їй сімдесят три, а йому – вісімдесят два. Вони були щасливі цілих шість років, а потім він помер. А мамі всього-лишень шістдесят один рік! Хай їй щастить. Хоч їй…
Братик одружився… Так, йому вже двадцять дев’ять років. Чи пам’ятає він, як вони гуляли в парку, катались на санчатах, як купляли в аптеці аскорбінку? Як вона була його коником, як учила вимовляти літеру «р»? Він народився таким розумником! Одного разу вона попросила його: «Скажи: у парку ростуть дерева», а він видав: «У садку стоять дубочки». Усі ці роки вона сумувала за ним, а найбільш диким здавалося те, що її син навіть не знав свого рідного дядька.
Одного разу, коли Таня забрала Дмитрика з дитячого садка, він запитав: «А в мене є тато?» «Є», – відповіла Таня. «А де він?» – «Він живе дуже далеко». – «А чому він живе далеко і ніколи не забирає мене із садочка?» Що вона могла на це відповісти? «Бо так треба». – «Кому треба?» – «Твоєму татові».
Цієї історії вистачало, доки Дмитрикові не виповнилось дев’ять. Хлопчик попросив знайти тата. Таня збрехала, що тато має нову сім’ю і що вони обоє йому не потрібні. Тоді вона була впевнена, що збрехала для його ж блага.
Вона витягнула з сумки грубий потертий зошит і сіла на ліжко.
Звичка вести щоденник з’явилась у неї під час навчання на журфаці. Один із викладачів розпочинав лекцію з розписування: потрібно було п’ять хвилин писати про все, що спадало на думку, тільки б писати, – і вона писала про Дмитрика. Про те, який він ще маленький, але вже видно, що в нього велике і добре серце, про те, що він ніколи не плаче, не боїться лікарів і мужньо зносить ін’єкції. Про те, як перед сном вона читає йому улюблену книжку «Слідами динозаврів», і він чітко повторює «велоцепратор» і «протоцератопс».
А одного сонячного ранку Таня зрозуміла, що пише не про сина, а про себе, про своє минуле, якого вона боялась, бо знала: настане час, і їй буде боляче. Вона не зводила повітряні замки і не вірила в мантри, що від минулого можна втекти: треба лише поскладати всі спогади на скрипучий віз, підкотити до прірви і промовити «залиш мене», скинувши все вниз. І ось ти вже без минулого, ти смієшся, стрибаєш на одній нозі і б’єш у веселий барабан.
Можливо, це спрацьовує, якщо ти сам на сам з усім світом. А вона не сама, поряд з нею живе і росте маленька людинка, яка кожного дня відкриває для себе щось нове, і так хочеться, щоб ці відкриття не засмучували. Та це неможливо. Він бачить, що мама – це і тато, і дід з бабою, вони всі сплетені в одній її постаті, що вона заробляє, як тато, і читає на ніч казки, як бабуся, що пришиває ґудзика, як мама, і ремонтує табуретку, як дідусь. І ще намагається бути гарною і хорошою мамою, навіть коли на це вже не вистачає ані сил, ані часу.
Про заміжжя Таня не думала, вона чітко знала, що вітчим – це не батько. І ще вона знала, що настане час – і Дмитрик буде їй докоряти, що в нього немає тата, дідусів і бабусь, і буде за щастя, якщо він колись пробачить їй цю втрату, пробачить біль, що з дитинства живе в його серці.