– Вже більше тижня, – тихо відповіла Таня.
– Тоді ще рано про щось говорити. Завтра приходь до мене на роботу, принось сечу на аналіз.
– Я завтра в Київ їду, в мене іспити.
– Коли?
– О дванадцятій.
– Встигнеш. Приходь на восьму, прийму без черги. Куди хочеш поступати?
– На журналістику.
– Чия дитина?
Таня опустила очі.
– Я лікар і вмію тримати лікарські таємниці.
– Я не можу сказати.
– Ой, Тетянко, тобі ж усього шістнадцять! – зітхнула Ганна Михайлівна.
– Мені сімнадцять через місяць.
– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?
– Двадцять один.
– Ти народжувати будеш, чи як?
– Звісно, що буду!
– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.
– Він не такий! – крикнула Таня.
– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?
– Так.
– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.
– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.
Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини господарки.
– Чула, твоя мама зараз на відпочинку?
– Так, разом із братом…
– А Володимир Павлович працює і працює.
– Ганно Михайлівно, не кажіть вітчиму, добре?
– Не бійся, не скажу. Але тебе могли побачити…
Гримнули вхідні двері.
– Фаню, це ти? – голосно запитала Ганна Михайлівна.
– А хто ж іще! – пробасила у відповідь Фаня.
– Дякую, Ганно Михайлівно, – сказала Таня, – до побачення.
Опустивши очі, вона прошмигнула повз «переодягненого мужика». І пішла в парк. Там за півгодини вона мала зустрітись із Романом. Таня дуже скучила за ним – його не було цілий день, він їздив до свого діда.
Вона йшла і думала про свою любов до Романа, мріяла про щастя, яке чекає на неї. Він ніколи її не кине, він справді кохає її.
Таня згадала, як їздила до нього в Київ. Він після сесії залишився в столиці, і вони були разом день і ніч. Дома вона сказала, що їздила з Галею до її бабусі.
Роман зняв маленьку квартирку, звідки вони вийшли тільки зранку, щоб поснідати. Обійнявшись, вони гуляли Хрещатиком, і Таня думала, що коли успішно здасть усі іспити, то буде вчитись і жити в цьому місті разом із коханим.
У парку пахло свіжоскошеною травою. Біля центральної клумби стояло два дерев’яних вози з квітами в пластмасових горщиках, на асфальті лежали маленькі лопатки і грабельки. Таня нахилилась до квітів понюхати і одразу почула:
– Ей, не чіпай!
Вона підвелася і побачила двох босоногих робітниць парку, що сиділи на землі. Старша тримала в одній руці банку, а в другій ложку і спідлоба дивилась на Таню. Друга їла помідор із чорним хлібом.
Таня повернула на бічну алею і сіла на лавку, пофарбовану в зелений колір. Навпроти стояла жовта лавка, але вони з Романом на неї ніколи не сідали. Таня притисла долоню до плоского живота. Невже в неї народиться малюк? Невже вона матиме щастя? Вона буде найкращою дружиною і мамою, вона буде гарно вчитись, вона все буде встигати. Це дуже легко, адже поряд Роман, вони житимуть для малюка і для себе. У них все вийде, бо вони мають щось таке особливе – їхнє кохання. І більше нічого не треба, тільки кохання дає людям щастя й силу.
Таня думала про те, що в неї є трохи грошей. На перший час вистачить. Вона сама їх збирала – адже давно навчилася плести і брала замовлення. Ще вона вміла готувати і прибирати – цим також можна заробляти. Вона знала, що потрібно додати до дешевого крему і шампуню, щоб зробити їх корисними. В неї було безліч рецептів, як зі звичайних продуктів приготувати смачну їжу. Вона вміла шити, клеїти шпалери, у школі навчилася штукатурити. В її гардеробі було мало речей, і їй цього було достатньо. Попереду ціле життя – і Таня була сповнена надії. Вона так хотіла мати свій дім, теплий і світлий, щоб у ньому жили щастя і любов, щоб у цьому домі її чекали з радістю. Її, ладну господиню… Ладна… Коли Ромка казав це слово, вона завжди згадувала скляну кулю, яку подарував тато. Усередині кулі були крихітний будиночок із жовтим віконцем і ялинка, а якщо кульку труснути, то здіймалася хуртовина. Але Тані хуртовина не подобалась, вона ставилася до кульки дбайливо і не трясла її. Дівчина клала кульку на підвіконня і годинами дивилася на жовте віконце. І мріяла.