– Нічого, минеться.
Ольга підвелась із підлоги і почала розглядати костюм.
– Мати рідна! – вигукнула вона. – Де ґудзик? Це ж «шанель»!
Зігнувшись гачком, вона пішла по кімнаті.
– Ось він! – Оля залізла під стіл і з палаючими очима вилізла звідти. – Довелось би з Парижа замовляти. – Вона заховала ґудзик у клатч і почала натягати рукавички. – А що тобі Андрій розповів? – Вона з награною уважністю розглядала рукавичку. – Що взагалі путнього він може розповісти? Він завжди п’яний, хіба є віра п’яним?
– Не скажи… а народна приказка: що у тверезого на умі – те у п’яного на язиці?
Оля насторожено подивилась на брата:
– До чого ти ведеш?
– До того, що нещодавно Андрійко мені дещо прояснив.
– Ну, і що ж такого він тобі прояснив?
– Давню історію.
– Яку ще історію? – звела брови Оля.
– Про мене і Катю.
– Яка ще Катя? – нервово сміючись, запитала сестра.
– Моя Катя.
– Ой, згадала баба, як дівкою була!
– Це ти забрала в мене Катю, – сказав Тік, пильно вдивляючись сестрі в очі.
– Ну, це вже в жодні ворота не пройде! Катя сама тебе кинула, і ти це чудово знаєш.
– Брешеш, сестричко. Катя любила мене, а ти їй сказала, що я поїхав у Болгарію з дівчиною.
Обличчя Ольги застигло, немов гіпсова маска, але потім ожило:
– Нісенітниця!
– Ні, я просто зіставив факти – і все зійшлось. Факти, сестричко, факти! А Катя мовчала, вона на це ніколи навіть не натякнула…
– Які факти? Він п’яниця, ти це розумієш? Він людей не впізнає, одних за інших приймає. Його «білка» хапанула! Вчора він думав, що я наша покійна мама і почав сваритись. Він згадав, як сто років тому мама накинулась на нього за те, що він ударив Романа по дупі. Я ледве втекла, він хотів побити мене, бо вважав, що я мама!
Сестра замовкла, і її обличчя стало спокійним.
– Ось що, сестричко, що було – те загуло, а що буде – вже від тебе залежить. Якщо Тетяна не склеїть ласти, вона буде приходити в мій дім, вона вже приходила, і ти будеш з нею чемною і ввічливою, і не дай Боже хоч натякнути… Ясно?
Ольга промовчала.
– Ясно?! – грізно повторив Караваєв.
– Впустити Тетяну в нашу сім’ю – це те саме, що закласти бомбу уповільненої дії. Ти розумієш, що вона дочка людини, яку Андрій… А тепер… її нема, а Рома безнадійний!
Він за дві секунди опинився біля сестри:
– Заткнися, дурепо, – прошипів і навіть не притис руку до щоки, яка почала сильно смикатись. – Зараз Тетяну оперують, може, вона вже померла! Давай, вали звідси, ти мені набридла. І запам’ятай: я Дмитра на тебе не проміняю!
Тік почекав, поки Ольга виїхала за ворота, і спустився вниз. Жора, як завжди, сидів у холі під Посейдоном і гортав глянцевий журнал.
– Поїхали до Тю… Табачного, – сказав Тік.
Десь задзвонив телефон.
– Де це? – спитав Тік, прислухаючись до мелодії. – Це не мій.
– Не знаю… – Жора знизав плечима.
– Так пошукай!
– Це звідтіля. – Жора тицьнув пальцем на кімнату, з якої Тік щойно вийшов.
Це був телефон Ольги, він лежав на килимі біля столу.
– От дурна! – прошипів Тік, примружившись на екран, але все одно нічого не розібрав. – Слухаю! – Він притиснув телефон до вуха.
– Доброго дня! Я дзвоню Ользі Максимівні.
– Я її брат. Вона забула слухавку в мене. Ви хто?
– Василь Максимович?
– Так.
– Це Табачний вас турбує. Прошу, якнайшвидше приїжджайте…
– А що трапилось? – дерев’яним голосом спитав Тік.
– Ваш Роман прийшов до тями!
З Помірок не виходять – звідти втікають, не озираючись, але Таню протримали тут ще тиждень, аби переконатися, що все минулося.
Після сніданку вона зібрала речі і спустилась до озера в очікуванні сина. Берег мерехтів яскравими барвами квітів на великій клумбі. У центрі клумби стирчала страшна біла ваза. Таня подумала, що треба купити фарфорову статуетку Тарасу Олеговичу. Бо зараз їй було соромно за свій вчинок.
– Доброго дня, Тетяно! – почула вона і повернула голову.
До неї йшов Караваєв із великим букетом троянд.
– Доброго дня.
– Ну, якого вони кольору? – запитав Тік, посміхаючись.
Вона теж усміхнулась:
– Червоного. Ви самі? – Вона взяла квіти.
– Так, я сам. Дмитро на заняттях, він чекатиме нас удома. У мене… Тетяно, ви такого хлопця мені подарували! Я його обожнюю. Я хочу купити йому авто, а він упирається. Каже, ось заберу маму, тоді поміркуємо! І квартиру теж хочу, велику. Ви не заперечуєте?
– Ні.