Выбрать главу

– Нічого, минеться.

Ольга підвелась із підлоги і почала розглядати костюм.

– Мати рідна! – вигукнула вона. – Де ґудзик? Це ж «шанель»!

Зігнувшись гачком, вона пішла по кімнаті.

– Ось він! – Оля залізла під стіл і з палаючими очима вилізла звідти. – Довелось би з Парижа замовляти. – Вона заховала ґудзик у клатч і почала натягати рукавички. – А що тобі Андрій розповів? – Вона з награною уважністю розглядала рукавичку. – Що взагалі путнього він може розповісти? Він завжди п’яний, хіба є віра п’яним?

– Не скажи… а народна приказка: що у тверезого на умі – те у п’яного на язиці?

Оля насторожено подивилась на брата:

– До чого ти ведеш?

– До того, що нещодавно Андрійко мені дещо прояснив.

– Ну, і що ж такого він тобі прояснив?

– Давню історію.

– Яку ще історію? – звела брови Оля.

– Про мене і Катю.

– Яка ще Катя? – нервово сміючись, запитала сестра.

– Моя Катя.

– Ой, згадала баба, як дівкою була!

– Це ти забрала в мене Катю, – сказав Тік, пильно вдивляючись сестрі в очі.

– Ну, це вже в жодні ворота не пройде! Катя сама тебе кинула, і ти це чудово знаєш.

– Брешеш, сестричко. Катя любила мене, а ти їй сказала, що я поїхав у Болгарію з дівчиною.

Обличчя Ольги застигло, немов гіпсова маска, але потім ожило:

– Нісенітниця!

– Ні, я просто зіставив факти – і все зійшлось. Факти, сестричко, факти! А Катя мовчала, вона на це ніколи навіть не натякнула…

– Які факти? Він п’яниця, ти це розумієш? Він людей не впізнає, одних за інших приймає. Його «білка» хапанула! Вчора він думав, що я наша покійна мама і почав сваритись. Він згадав, як сто років тому мама накинулась на нього за те, що він ударив Романа по дупі. Я ледве втекла, він хотів побити мене, бо вважав, що я мама!

Сестра замовкла, і її обличчя стало спокійним.

– Ось що, сестричко, що було – те загуло, а що буде – вже від тебе залежить. Якщо Тетяна не склеїть ласти, вона буде приходити в мій дім, вона вже приходила, і ти будеш з нею чемною і ввічливою, і не дай Боже хоч натякнути… Ясно?

Ольга промовчала.

– Ясно?! – грізно повторив Караваєв.

– Впустити Тетяну в нашу сім’ю – це те саме, що закласти бомбу уповільненої дії. Ти розумієш, що вона дочка людини, яку Андрій… А тепер… її нема, а Рома безнадійний!

Він за дві секунди опинився біля сестри:

– Заткнися, дурепо, – прошипів і навіть не притис руку до щоки, яка почала сильно смикатись. – Зараз Тетяну оперують, може, вона вже померла! Давай, вали звідси, ти мені набридла. І запам’ятай: я Дмитра на тебе не проміняю!

Тік почекав, поки Ольга виїхала за ворота, і спустився вниз. Жора, як завжди, сидів у холі під Посейдоном і гортав глянцевий журнал.

– Поїхали до Тю… Табачного, – сказав Тік.

Десь задзвонив телефон.

– Де це? – спитав Тік, прислухаючись до мелодії. – Це не мій.

– Не знаю… – Жора знизав плечима.

– Так пошукай!

– Це звідтіля. – Жора тицьнув пальцем на кімнату, з якої Тік щойно вийшов.

Це був телефон Ольги, він лежав на килимі біля столу.

– От дурна! – прошипів Тік, примружившись на екран, але все одно нічого не розібрав. – Слухаю! – Він притиснув телефон до вуха.

– Доброго дня! Я дзвоню Ользі Максимівні.

– Я її брат. Вона забула слухавку в мене. Ви хто?

– Василь Максимович?

– Так.

– Це Табачний вас турбує. Прошу, якнайшвидше приїжджайте…

– А що трапилось? – дерев’яним голосом спитав Тік.

– Ваш Роман прийшов до тями!

* * *

З Помірок не виходять – звідти втікають, не озираючись, але Таню протримали тут ще тиждень, аби переконатися, що все минулося.

Після сніданку вона зібрала речі і спустилась до озера в очікуванні сина. Берег мерехтів яскравими барвами квітів на великій клумбі. У центрі клумби стирчала страшна біла ваза. Таня подумала, що треба купити фарфорову статуетку Тарасу Олеговичу. Бо зараз їй було соромно за свій вчинок.

– Доброго дня, Тетяно! – почула вона і повернула голову.

До неї йшов Караваєв із великим букетом троянд.

– Доброго дня.

– Ну, якого вони кольору? – запитав Тік, посміхаючись.

Вона теж усміхнулась:

– Червоного. Ви самі? – Вона взяла квіти.

– Так, я сам. Дмитро на заняттях, він чекатиме нас удома. У мене… Тетяно, ви такого хлопця мені подарували! Я його обожнюю. Я хочу купити йому авто, а він упирається. Каже, ось заберу маму, тоді поміркуємо! І квартиру теж хочу, велику. Ви не заперечуєте?

– Ні.