Рома перевернувся на інший бік. Таня прикрила ковдрою його оголене плече і лягла обличчям до вікна, що сягало підлоги. Вона добре бачила терасу та сад.
…Дивна річ – пам’ять. Із часом ховає кудись усе погане, залишивши тільки хороше. Таня дивилась у вікно і пригадувала, як мама малювала дівчинку. Мама сиділа за круглим столом, застеленим темно-зеленою плюшевою скатертиною з довгими торочками. За нею було вікно з білою фіранкою. День був сонячний, і Таня насолоджувалась обличчям та короткою високою зачіскою мами: здавалось, що вона вся була обсипана золотим пилом.
Таня прислухалась до рівного дихання чоловіка, тихенько встала з ліжка і пішла до дивана, там вона залишила свою сумочку. Дістала з неї старенький аркуш зі шкільного зошита, підійшла до вікна і розгорнула… На неї дивилась дівчинка, намальована невмілою рукою, струнка, із коротким волоссям та великими очима. Дівчинка посміхалась, але в її очах застиг переляк.
Руки затремтіли, знову набряк ніс. Таня притисла дівчинку до грудей і підвела очі на терасу.
…На неї дивились мама і тато. Гарні та щасливі. У тата на плечі сидів горобець із синьою плямкою на голові.
– Мамо… Тато… – Таня приклала руку до скла. – Рідні мої…
Мама теж приклала руку до скла, до Тетяниної руки. І тато приклав.
– Донечко, рідна… – почула Таня їхні голоси, немов вони були поряд.
– Тато… Мамо! Пробачте мені!
Вони посміхнулись, тепло-тепло. Як колись.
– Пробач нам, донечко… Пробач нам…
Скло вкрилось брижами, і видіння зникло.
Вони обійняли її, вона чула калатання їхніх сердець. Вони були теплими і пахли дитинством. Вони гладили їжачка на її голові і час від часу зазирали в очі.
Дощ ущух, ніби кран закрутили. Блимнуло сонце, і його яскраві промінчики-ручки обсипали їх золотим пилом, а потім намалювали веселку. Горобчик цвірінькнув, змахнув крилами і полетів до веселки. Вони провели його поглядом і подивились на Таню.
Таня заціпеніла.
– Не кидайте мене! Благаю!
– Донечко, не плач. – Тато змахнув сльозинку з її щоки. – Ми ще зустрінемось. Я кохаю тебе, моя принцесо…
– Я кохаю тебе… – Мама відпустила руку.
– Благаю! Не йдіть!
– Люба, що трапилось?! – Рома тряс її за плечі. – З ким ти розмовляєш?
Вона відчинила вікно і вибігла на терасу. Батьків ніде не було…
– Що ти робиш? Тут холодно! – Він затягнув її у кімнату, схопив халат і накинув на плечі. – Люба моя, що трапилось?
– Ні… Нічого… Все гаразд… Тепер усе гаразд… – відповіла Таня, не відводячи погляду від веселки.
…Серпнева ніч пахла осінню. Акушерка подивилась на породіллю і, щоб ненароком не впасти з табурета, сіла боком до стіни і знову заплющила очі.
З напівдрімоти її вивів крик:
– Ой! Матінко! Допоможіть!
Дівчинка народилась швидко, запищала і затихла. Сестра перерізала пуповину і вже хотіла перев’язати, але акушерка відсторонила її.
– Я сама, – сказала вона, майстерно зав’язала слизьку кишку і передала дитину сестрі. – Нехай у неї буде гарний пупець. Не впусти.
– Ганно Михайлівно, хіба я колись когось впускала?! – запитала медсестра, позіхнула і пішла до тазу з водою. – Хм, щось мовчить…
– Мовчить? – закричала породілля. – Що ви з нею зробили?! Віддайте мою донечку!
– Та заспокойтесь. Зараз помиємо і віддамо. Дитинка хороша. Ну, маленька, ти хороша? – примовляла акушерка.
І дівчинка щасливо закричала.