— Та я й не сумніваюся, — відповів я, з нетерпінням чекаючи на розповідь друга. Я ще навіть не торкався кави, яку мені щойно принесли.
— Особа, про яку ти запитуєш, виявилась-таки цікавою.
Я затамував подих.
— Його звати Олег Криж… — Очі мої збільшилися, настільки сильним виявилося здивування. — …тобі щось говорить це ім’я? — запитав Артем, помітивши мій подив.
— Так, чув уже якось. Продовжуй. — Я нервово сьорбнув кави. Вона здалася мені надто гіркою, я відставив чашку вбік.
— Сидів кілька років тому за кишенькову крадіжку. У принципі, більше нічого не можу сказати. Окрім, власне, однієї деталі. Тоді його підозрювали в крадіжці значно більшої суми, проте не змогли довести.
— Отже, крадій. Усе? Нічого більше?
— Та ні, нічого. А що ти ще хотів?
— Та сам не знаю… Слухай, що ти можеш мені розповісти про слідчого Малашка Андрія Степановича?
— Ну, я його мало знаю. Проте, наскільки я зрозумів, тип мутний.
— Що ти маєш на увазі? — Ця відповідь зацікавила мене значно більше, аніж розповідь про Крижа.
— Кілька років тому його ледь не поперли з роботи. Кажуть, когось убив, скориставшись службовим становищем. За це його, власне, мали б звільнити. Як мінімум. Проте ходять чутки, що він добре комусь заплатив і залишився на службі. А чому він тебе зацікавив?
— Він веде те розслідування.
— А, те подвійне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мірою має бути задоволений через смерть того хлопця, як там його?
— Артем Заречнюк, — нагадав я. — Що ти маєш на увазі під «задоволений»?
— Ну, як? Колись, десь півроку тому, у них був конфлікт. Заречнюк вплутався в якусь бійку в барі. А там був Малашко. Вони побилися. Потім Заречнюк отримав чотирнадцять діб за хуліганство. Малашко тоді був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало.
— Та ти що! А нам він нічого про цей випадок не розповідав. — Мені ставало все цікавіше.
— А що там розповідати? Нічого особливого там у принципі нема, — байдуже мовив Артем. — Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.
— А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?
— Що можу сказати?
Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.
— Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.
— Чому переїхав?
— Не знаю. Без поняття. — Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. — Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, — продовжував. — Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. — Артем допив каву. — Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.
— Та будь ласка, — я всміхнувся. — Дякую за допомогу.
— Пусте. — Артем махнув рукою. — Ти йдеш?
— Ні, я ще посиджу.
— Ну, добре, тоді бувай. — Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.
Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко — вбивця. Малашко — вбивця», — крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» — повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?
Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.
Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.
Я вийшов із кафе та попростував до Лізи. Скоро мали прийти всі інші. З голови ніяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон.
Треба неодмінно дізнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрібно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тоді, власне, усе ставало на свої місця. Малашко вбиває Заречнюка. Дівчина хлопця могла стати свідком або просто бути в курсі справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко підозрював, що я щось знаю, тому вирішив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на підгляданні за жінками? Теж цілком можливо.