Одне я чітко збагнув: розслідування потрібно проводити самостійно. Не можна всього розповідати Малашкові… Раптом я змінив свій маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побіг на зупинку. Скоро приїхала потрібна мені маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкої крамниці в Стасовому дворі. З порожніми руками йти не хотілося. Я купив коробку цукерок для його матері та дві пляшки пива й чіпси для нас. Ще за десять хвилин Стас проводжав мене у свою кімнату.
— Я взагалі-то ненадовго. Хотів тобі подякувати за допомогу з проектом. Без тебе мене, напевне, просто погнали б із роботи. — Ми повсідались у кріслах у кімнаті товариша.
Його квартира була не надто великою, як, власне, усі квартири в «хрущовках». Шпалери вилиняли, меблі були куплені ще зо три десятки років тому.
Стас сьогодні був неголеним та й узагалі ніяким: надто вже переймався тим, що не міг знайти роботу. За ті роки, що ми не бачилися, він досить змінився. Хлопець уже відростив собі невеличкий пивний живіт, і, здається, у нього намітилася лисина. А ще ж навіть тридцятки нема. З дівчатами в нього теж якось не складалося.
— Ти як хочеш, а я тобі все-таки дам частину свого гонорару.
Стас відмахнувся.
— Та це не обов’язково. — З виразу обличчя стало зрозуміло, що цих грошей він усе-таки потребував.
— Ти їх заслужив, — мовив я, — тому відмови не прийматиму.
— Як хочеш. — Стас чомусь навіть не глянув мені в обличчя. Лише пізніше я зрозумів його поведінку.
— Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. — Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати.
— Та чого ти, — не дав мені розпочати Стас, — мама не почує, кажи нормально.
— Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, — відповів я, не підвищуючи голосу.
Стас відмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почує. Та я продовжував так, як і почав:
— Хто б міг вивести мене на друзів Заречнюка?
— На друзів Заречнюка? А нащо тобі? — Стас відкоркував пляшку холодного пива та із задоволенням відсьорбнув.
— Ну, як «нащо»? Ти що, не знаєш, що відбувається? — Я аж здивувався цьому запитанню й навіть дещо образився на його байдужість.
— Ну, я знаю, що відбувається. — Він продовжував спокійно пити пиво. — Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?
— Можуть, звичайно. — Я вирішив не розповідати другові про Малашка. — Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. — Стас, здається, повірив моїм словам.
— Спробуй поговорити з Вітьком.
— З Вітьком?
— Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.
Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.
На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», — міркував я. Чекаючи на зупинці на маршрутку, набрав номер Віті. Не пощастило: ніхто не відповів. Двічі прослухавши довгі гудки, вирішив подзвонити пізніше. За хвилину мені зателефонувала Ліза: мовляв, усі вже зібралися, чекають лише на мене. Я пообіцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звісно, за цей час я приїхати не міг. Але не хотілося нічого пропустити. Уточнив, чи вже є Малашко. Ліза ствердно відповіла. Чи не хочу я з ним поговорити? Ні, не хочу. Цікавився просто так. Скоро буду…
Як я й розрахував, моє спізнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмої вечора я вже підходив до Лізиного під’їзду. Попри обіцянки відповідних служб відновити електропостачання до вечора п’ятниці, здавалося, що ніхто навіть і пальцем для того не ворухнув. Через тінь, що падала від великих дерев, яких було аж надто багато біля будинку, надворі видавалося ще темніше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увійти в приміщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двоє хлопчаків років десяти каталися на великах. Краєм ока, заходячи до під’їзду, серед дерев я помітив іще когось у темно-синьому піджаку. «Сподіваюся, вони не розпочали без мене, — думалося мені. Я нервувався. — Гм, десь я вже бачив такий піджак…»