Ризикуючи життям, Роулісон за допомогою канатів та гаків нарешті добрався до мети і, прив’язавшись за виступи скелі, почав перемальовувати знаки у товстий зошит.
Робота ця тривала не один місяць. Роулісон щоденно піднімався на скелю і, посуваючись уздовж тераси, перемалював нижні ряди напису. Виявилося, проте, що верхньої частини напису з тераси не видно, бо висота барельєфа становила щонайменше сім метрів. Тоді Роулісон підтягнув на канаті драбину і, піднімаючись по ній дедалі вище, перемалював ще кілька рядків напису. А решти все одно не видно було.
Роулісон не закінчив своєї роботи. Діставши виклик начальства, він припинив її і поспішно виїхав до Афганістану. Тільки 1847 року, повернувшись до Бегістуна, він знову взявся до недовершеної справи. Цього разу треба було добратися до неприступної частини напису. Сам Роулісон уже боявся ризикувати і тому найняв для цього молодого хлопця курда. Прив’язавшись до вірьовки, спущеної з вершини скелі, молодий сміливець позабивав уздовж стіни дерев’яне клиння. Потім, перевішуючи драбину з одного кілка на другий і вилазячи по ній, курд притискував до окремих частин напису вологий картон, роблячи в такий спосіб точні їхні відбитки. За кілька тижнів Роулісон став єдиним у світі власником величезного клинописного тексту — неоціненного наукового матеріалу. 1848 року, після одинадцяти літ наполегливої праці, він передав його Азіатському королівському товариству в Лондоні.
Бегістунський напис, як ми вже казали, складався з текстів трьома мовами. Середній стовпець був написаний староперською мовою. Розшифрувати його було не важко — в цьому допомогли попередні праці вчених. Лишалося ще два стовпці. Один з них, написаний силабічною системою — тобто за допомогою клиноподібних знаків, які виражали цілі склади, а не окремі літери абетки, — був перекладом перського тексту на мову іранського народу еламітів. Держава еламітів давно вже перестала існувати, але їхня мова ще довго була дуже поширена в Персії. Датчанин Нільс Вестергард знайшов ключ до зрозуміння тієї мови, і завдяки йому Роулісон та ще один англієць — Норріс — незабаром прочитали двісті знаків з цього стовпця.
Лишилося розшифрувати третій напис. Виявилося, що то був переклад на ассіро-вавілонську мову. Після копітких і складних порівнянь Роулісон зробив несподіване відкриття: письмо було чудернацькою плутаниною, позбавленою будь-якої логіки. В староперському письмі кожен клиноподібний знак відповідав окремій літері абетки; в еламському — цілому складові; у письмі ж ассіро-вавілонському справа, була набагато складніша. Тут один і той же знак міг виражати й окремий склад і ціле слово.
Ознайомившись з цим письмом, дослідник виявив іще одну обставину, яка його дуже занепокоїла: той самий знак міг виражати кілька зовсім різних складів, ба навіть кілька різних слів.
І навпаки — різні, зовсім не схожі між собою знаки виражали один і той же склад, одне й те саме слово. Так, наприклад, щоб передати звук Р, у цьому письмі було аж шість клиноподібних знаків; застосовувались вони залежно від того, яка голосна стояла біля букви Р. У складах ра, рі, ру, ар, ір або ир звук Р позначався щоразу іншим клиноподібним знаком. Більше того, коли до цих складів додавалась якась приголосна, скажімо ра+м, тобто утворювався новий склад рам, то в такому поєднанні літера Р мала знову інший знак.
З цілком зрозумілих міркувань ми не можемо тут заглиблюватись у дрібні деталі, але щоб читач зрозумів, які просто неймовірні труднощі постали перед Роулісоном, згадаємо ще про одну особливість того письма. Поєднання кількох клиноподібних знаків, яке означало певну річ або поняття, вимовлялося так, що в тому не було нічого спільного з вимовою будь-якої складової частини його. Так, наприклад, ім’я царя Навуходоносора за окремими фонетичними складовими частинами треба було б читати: Ан-на-са-ду-сіс, а вимовлялося воно Набукудурріуссур.
Коли Роулісон опублікував наслідки своєї копіткої праці, вчені спочатку подумали, що він просто пожартував.
— Хіба міг, — сказали вони, — коли-небудь хтось вигадати так безглуздо заплутане письмо? Адже воно мало бути знаряддям спілкування між людьми.
А коли з’ясувалося, що ніякої облуди в повідомленні Роулісона не було, деякі вчені твердили, ніби такого письма ніколи ніхто не прочитає.
Здавалося, питання це й справді безнадійне. Але, як нерідко траплялося в історії археології, саме в той час завдяки щасливому збігові обставин було зроблене нове дуже важливе відкриття. Французький археолог Ботта, про якого ми розкажемо в наступному розділі, викопав у руїнах міста Ніневії близько ста глиняних табличок з клинописним текстом VII століття до нашої ери. Ті таблички становили чудовий матеріал для лінгвістів, бо містили в собі цілий ряд енциклопедичних відомостей. Тепер вважають, що то найстаріша в історії людства енциклопедія. На табличках стовпцями були подані малюнки різних предметів, а з боків — їхні назви вавілонською мовою і клинописом у відповідній фонетичній вимові. Очевидно, таблички були посібником для учнів шкіл переписувачів у той період, коли малюнкове і силабічне письмо поступово спрощувалось, перетворюючись на письмо абеткове.