З повідомлень конквістадорів ми знаємо, що в релігійних святах у Чолулі й Теночтітлані брали участь переважно члени аристократичних родів і що населення ставилося до збезчещення богів та їхніх храмів досить байдуже. Отже, можна сказати, що релігія ацтеків була релігією тільки аристократії.
Характер народу зовсім не відповідав духові релігійного культу з його кривавими офірами й похмурими жерцями. Середній індіанець — байдуже, з якого племені він походив — відзначався гостинністю, добродушним гумором і величезною працьовитістю. Захоплено, навіть з деякою безтурботністю він оддавався усім радощам життя. Любив тинятися серед натовпу на вулицях і ринках, охоче брав участь в іграх, народних гуляннях і масових танцях. Зацікавлено стежив, як виступають вуличні актори, фокусники та еквілібристи, любив спокійні, мальовничі та велелюдні релігійні свята і обряди, під час яких співав і приносив богам жертви з квітів та овочів.
Особливо кохався він у квітах. Любов до квітів збереглася в Мексіці до наших днів і лишилася наймилішою рисою мексіканського народу. Всі міста, через які проходили конквістадори, буквально потопали в квітах. Квіти були на всіх островах, у містах і селах, на вулицях і майданах — вони заповнювали навіть пласкі дахи будинків і звисали гірляндами над головами перехожих.
Спочатку народ вітав усюди навіть іспанців гірляндами і букетами квітів. Індіанці робили це охоче, немов бажаючи дати вихід притаманній радості життя.
Дуже популярні були серед індіанців різноманітні спортивні змагання. Проте перше місце тут посідала гра в м’яча — для неї в кожному місті був спеціальний стадіон. Учасники гри повинні були забити гумовий м’яч (індіанці вже тоді знали каучук) в обруч, прикріплений упоперек до стіни. Правила забороняли грати руками, ногами й головою; м’яч треба було відбивати тільки стегнами. Деякі гравці, так само, як іспанські тореадори, ставали народними героями й користувалися загальною любов’ю.
Незважаючи на безтурботний характер, індіанці були надзвичайно мужні й часто нехтували смертю. Вони сміливо боролися з жорстокими завойовниками, вбиваючи палицями їхніх коней, безстрашною лавою йдучи під вогонь іспанських гармат. Окремі бої цілком спростовують твердження американських імперіалістів, які намагаються довести, що поразка індіанців пояснюється нібито їхньою расовою неповноцінністю.
Індіанський народ не втратив у боротьбі своєї честі. В смертельну прірву його втягнула невеличка верства здичавілих, темних і нікчемних можновладців та жерців, поведінка яких перед лицем небезпеки була, власне, зрадою.
СЛІПИЙ УЧЕНИЙ ВІДКРИВАЄ ВТРАЧЕНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ
В період іспанських завоювань у палацах та храмах Мексіки зберігалася сила-силенна документів, де жерці записали історію не тільки ацтеків, але й стародавніх індіанських народів: майя, тотлеків і містеків. Писали тоді чудернацьким і витонченим малюнковим письмом на різноманітному матеріалі — бавовняному полотні, м’якій, добре вичиненій шкірі, а найчастіше — на папері з агави, подібному до єгипетського папірусу.
Закручені індіанські ієрогліфи викликали серед конквістадорів забобонний страх: іспанці вважали, що то диявольські знаки, які мали погану силу й могли наврочити нещастя. Тому завойовники з завзяттям фанатиків почали вишукувати їх і систематично знищувати, не замислюючись над тим, що не один із цих документів уже хоча б завдяки кольоровим ілюстраціям мав велику ціну як старовинна художня пам’ятка.
По всій Мексіці запалали вогнища, на яких горіли зібрані звідусіль нотатки й історичні хроніки — невичерпні джерела знань про завойований край. На підставі всього того, що вціліло від побожної люті конквістадорів, насилу можна було відтворити історію цієї нещасливої цивілізації, так грубо обірваної в своєму розвитку.
Сигнал до повсюдного аутодафе[78] першим дав мексіканський архієпіскоп Хуан Самаррага, а взірцем для нього був архієпіскоп Хіменес, який на двадцять років раніше знищив у Іспанії рукописи прекрасної колись мавританської культури.
Слідами Самарраги пішли й інші. Так, наприклад, губернатор фон Лоренсо Сабала спустошив у Теночтітлані всі архіви ацтеків і зібрані рукописи продав дрібним торговцям як обгортковий папір.
78
Аутодафе (ісп. «справа віри») — так називалося публічне спалення «єретиків» або речей, так чи інакше причетних до «єресі» (наприклад, книжок), яке влаштовувала іспанська інквізиція від кінця XV ст.