Приблизно так само іспанці вчинили і з пам’ятками стародавнього індіанського будівництва та архітектури: їх знищували так завзято, що за п’ять років іспанського панування від великої держави ацтеків не лишилося й сліду. Гігантські руїни храмів, палаців, уламки розбитих скульптур використано для того, щоб засипати озеро та канали. Незабаром місто втратило характер «Венеції Заходу», як його назвали перші іспанські прибульці. Навіть могутніх пірамід не лишилося: деякі — наприклад, велику піраміду бога війни — зрівняно з землею, інші, занедбані людьми, поступово руйнувались од вітру і дощів, втрачали свою форму, заростали всякою рослинністю і ставали звичайними круглими пагорбами, в яких уже ніхто не міг упізнати колишніх величних будівель.
У всьому цьому однаковою мірою винні були як простота і релігійний фанатизм тубільців, так і політичне лицемірство загарбників, що дбали тільки про свою здобич. У індіанців одібрали землю, самих їх загнали до роботи на плантаціях і в копальнях, тому завойовники знищували все, що могло б нагадати цим людям про їхню давню велич. Коли в середині XVIII століття в Чатопультеку знайшли кам’яну плиту з барельєфним зображенням Монтесуми, мексіканські власті звеліли якнайшвидше нишком розбити її на куски й закопати десь у відлюдному місці.
За таких умов менш як через сто років культура індіанських народів пішла в безвість. Ніхто вже не вмів прочитати індіанських ієрогліфів. Триста років історики та археологи були зовсім байдужі до тих давніх багатих і оригінальних цивілізацій. Пам’ять про них збереглася тільки по глухих індіанських селах, де люди з покоління в покоління нишком передавали одне одному давні розповіді про колишніх богів та жерців, про Монтесуму і героїчну боротьбу індіанців проти конквістадорів.
Це сумне становище змінив Вільям Гіклінг Прескот, автор відомого твору «Завоювання Мексіки», виданого 1843 року в Нью-Йорку. Книжка, в якій було кілька сот сторінок суцільного тексту, одразу ж завоювала собі величезну популярність і тепер увійшла до скарбниці світової класичної літератури.
Чим пояснити цей величезний успіх? Насамперед тим, що автор надзвичайно ретельно зібрав на сторінках свого твору всі повідомлення про народи Центральної Америки, які тільки можна було відшукати в бібліотеках і архівах світу. То був матеріал зовсім незнаний, сенсаційний навіть для фахівців. Людство, немовби протерши очі, з подивом довідалося про світи, які потонули в тьмі забуття.
До того ж автор виявився дуже талановитим і натхненним письменником з багатющою уявою. «Завоювання Мексіки» з початку й до кінця читається одним духом, як цікава, повна романтики пригодницька повість. У захопливій розповіді автора ми немов бачимо живих Кортеса, Монтесуму і їхнє оточення, напружено, стежимо за подіями на полі бою, оглядаємо міста, сповнені барв і руху, знайомимося з їхніми мешканцями, вивчаємо звичаї, релігію та історію індіанських народів — словом, охоплюємо поглядом велику епічну панораму незвичайного для нас світу, намальовану талановито й натхненно.
Новиною в цій книжці була й неприхована симпатія до індіанців. У той час, коли імперіалістична пропаганда твердить про расову неповноцінність індіанських народів, автор доброзичливо показує великі здобутки їхньої цивілізації, змальовує героїзм індіанців у боротьбі з загарбниками, хоч, звичайно, не заплющує очей і на їхні слабості, на помилки. Що ж до іспанців, то він безжалісно зриває з них лицемірну машкару безкорисливих католицьких місіонерів, викриває їхню жорстокість і жадібність, прикриті релігійністю, описує весь завойовницький похід конквістадорів як низку злочинів, віроломств і хитрих підступів, але при цьому зовсім не заперечує, що Кортес був людина дуже здібна і хоробра на полі бою.
Хто ж такий Вільям Гіклінг Прескот? Мешканці Нью-Йорка були здивовані, дізнавшись про нього докладніше. Автор отієї монументальної праці жив у скромному будиночку. Коли сюди прийшли репортери, їх прийняв у притемненій кімнаті чоловік років сорока семи.
Прескот охоче розповів про своє життя. Народився він 1796 року. Вчився на юридичному факультеті Гарвардського університету, а потім працював у адвокатській канцелярії свого батька. В студентські роки один товариш жартома кинув на нього скоринку хліба і влучив у ліве око. З часом жарт виявився згубним. Прескот перестав бачити на ушкоджене око, а потім почав сліпнути й на друге. Це змусило його покинути роботу адвоката й податися до Європи, де він сподівався дістати допомогу у видатних фахівців.