Наслідки розшуків перевершили всі сподівання і цілком підтвердили, що майя справді кидали в озеро дівчат. На поверхню витягнули тисячі найрізноманітніших речей — намисто, браслети, чаші й статуетки ідолів, зроблені з яспису, щити з золота, оздоблені малюнковими барельєфами, ножі й прекрасно шліфовані люстерка з обсидіану, а головне — черепи молодих жінок.
Майже все це побито на дрібні шматочки. Майя вірили, що речі, так само як і люди, мають душу, отож їх спочатку умертвляли — розбивали на олтарі, а потім уже кидали в воду; так душам цих речей легше було, служити своїй господині в царстві бога дощу.
Оглядаючи знахідки, Томпсон зробив цікаве відкриття: серед кісток молодих жінок був череп старого діда.
Що ж то за чоловік міг бути? Чи не жерця часом офірували богові дощу? Безумовно, ні. В історичних хроніках немає жодної згадки про такі офіри. Ніяких слідів цього не дають і народні звичаї.
То, може, його вкинули в воду загарбники в період братовбивчих воєн між Майяпаном, Чічен-Іца та Ушмалем? Це припущення теж не витримує критики. Хіба ж можна повірити, щоб у той час, коли все місто перетворювалось на руїни, вояки вкинули в озеро одну єдину людину, та й то старого діда?
Найбільше підходить третя гадка: вслід за дівчиною у воду кинувся охоплений розпачем батько. Недаремно ж у давній індіанській пісні співається:
ПОМПЕЇ НОВОГО СВІТУ
Королі ацтецького міста-держави Тескоко були покровителі мистецтва, і їхній двір становив справжній центр культурного життя. Один король цього міста уславився як великий поет, котрого шанували всі ацтеки.
Прямим нащадком королівського роду був князь Іхтлілхочітл, надзвичайно талановита людина. Цей князь так досконало вивчив іспанську мову, що губернатор Мексіки запросив його до себе на роботу як перекладача й секретаря.
Іхтлілхочітл написав іспанською мовою докладну історію свого краю. Він розповів у ній про ті народи, які ще до приходу ацтеків у Мексіку будували величні міста з піднебесними пірамідами.
Але іспанці не повірили індіанському князеві, вони вважали, що ті розповіді з просто собі казочки. Адже на мексіканській землі ніде не видно було й сліду руїн цих начебто багатих міст. Правда, француз Дезіре, вештаючись по Мексіці в пошуках скарбів, наткнувся 1885 року на сліди піраміди біля містечка Тула-де-Аллендо, в штаті Ідальго, але й тоді іспанці не подумали, що то могли бути рештки столиці тольтеків — Тули, про яку з такою певністю розповідав ацтецький князь.
Становище змінилося тільки 1940 року, коли мексіканські вчені розпочали систематичні археолого-розвідувальні роботи на місці стародавнього селища тольтеків. Виявилося, що за 80 кілометрів од міста Мехіко під шаром землі й заростями ховалося багато руїн. Там знайдено дві великі піраміди, присвячені богові сонця і богові місяця, безліч скульптур, барельєфів і колон, а також широку мережу водогінних труб з теракоти. Проте найцікавішою пам’яткою був спортивний стадіон з кам’яними лавами. Ця споруда свідчила про' те, що гру в м’яча дуже любили всі без винятку індіанські племена Центральної Америки.
Тепер на ацтецького історика почали дивитись іншими очима, — вірили всьому, що тільки він розповідав. Од нього дізнаємося зокрема, що тольтеки збудували свою столицю 648 року нашої ери, а покинули її з невідомих причин 1051 року. Вони знали писемність і математику, створили календар відповідно до обертання місяця і були чудові будівничі. Їхні релігія та законодавство відзначалися лагідністю, а королі славилися мудрістю. Тольтеки нібито вивели шляхом схрещення бавовну кількох кольорів.
Другу столицю тольтеків мексіканські археологи відкрили на території нинішнього штату Сан-Хуан. Називалась вона Теотіуакан і, як видно з руїн, займала площу майже дванадцять квадратних кілометрів. Тут було десятка півтора прекрасних палаців, оздоблених скульптурою і фресками, а між ними — кілька величезних пірамід. На пірамідах сонця й місяця видніли, як твердить Іхтлілхочітл, емблеми з полірованої золотої бляхи, і вдень, і вночі вони яскраво блищали і були дороговказом мандрівникам.