Шукаючи скарби, іспанці якось зайшли в село Тунья, на схід від озера Гатавіта. Там вони побачили незвичайну картину: біля хат, над призьбами висіли, як випрана білизна, великі золоті бляхи, тоненькі, мов папір. Вітер погойдував їх, і золото ніжно дзвеніло, як дзвенять струни арфи.
Жерці носили тонкої роботи золоті сережки й діадеми, в яких стирчали барвисті пташині пера. Всі мешканці прикрашали своє вбрання смарагдами завбільшки з волоський горіх. З носів у них звисали золоті оздоби, які затуляли рота, і коли ці люди розмовляли — їхні голоси набирали чудного металічного відтінку.
Два роки гасали конквістадори по тому краю, грабуючи що де могли. За словами Хіменеса Кесади, вони зібрали стільки золота, що ним можна було б заповнити до самої стелі велику кімнату, а крім того, захопили 1 185 дуже коштовних смарагдів. Під час тих грабіжницьких походів іспанці заклали місто Боготу, нинішню столицю Колумбії, розташовану на висоті 2 645 метрів над рівнем моря.
В лютому 1539 року пішла чутка, що сюди прямує якась невідома іспанська армія. Виявилося, що нею командував Себастьян де Белалькасар — його теж привабила в Анди легенда про Ельдорадо.
Белалькасар, у жилах якого текла гаряча мавританська кров, був людиною сильною й зухвалою. Життя цього відомого конквістадора було сповнене всіляких пригод. Спочатку він був за погонича ослів. Одного разу осел упав у баюру. Белалькасар так розізлився, що одним ударом кулака вбив тварину. Боячись кари, він утік до Кадіка і тут найнявся на корабель, який вирушав до Америки.
Вештаючись по Центральній і Південній Америці, він заснував 1534 року міста Леон і Кіто. Довідавшись од полоненого індіанця про «позолочену людину», Белалькасар швидко зібрав загін одчайдушних забіяк і негайно подався в дорогу.
… Дві армії напоготові стали одна проти одної. На очах у індіанців от-от мала вибухнути сутичка. І раптом усі завмерли від подиву: з пущі вийшла третя «армія»-загін іспанських голодранців на худющих шкапах.
На чолі цього війська стояв рудобородий німець Ніколаус Федерман з міста Ульми. Федерман був агентом тих людей, які дістали в наділ од німецького імператора Венесуелу. Зачувши про золото племені чібча, він на чолі загону з чотирьохсот чоловік рушив на захід, до Анд.
Понад три роки Федерман пробирався через джунглі, борючись із войовничими індіанцями та малярією. Безперервні бої і хвороби так спустошили загін, що коли він підійшов до озера Гатавіти, у ньому налічувалось тільки сто знесилених до краю воїнів.
Після напружених переговорів три воєначальники постановили не вдаватися до збройної боротьби, а питання про те, кому панувати на землі чібча, подати на розгляд іспанському королю. Але минули роки, всі троє померли в Іспанії, так і не діждавшись королівського суду.
Згода, якої досягли між собою розбійники, обернулася на шкоду індіанцям чібча. Дощенту пограбовані, позбавлені всього свого добра, закуті в кайдани, у рабській праці та злигоднях вони невдовзі зовсім вимерли. Конквістадори забрали всі коштовності племені і, попри їхню художню. цінність, переплавили на золоті зливки.
А скарби на дні озера лишилися. 1580 року купець з Ліми Антоніо Сепульведа здобув право дістати їх звідти. Антоніо розпочав діло дуже винахідливо. Він узяв кілька сот індіанців і велів продовбати в скелястому березі канал, щоб спустити воду озера. Незабаром на берегах показався густий чорний мул, у якому видніло безліч золотих речей і смарагдів. Серед них був, зокрема, розкішний скіпетр, викладений смарагдами.
Однак, головна частина скарбів містилася, напевно, посередині озера. А дно його мало форму глибокої лійки, і щоб дістатися туди, воду треба було спустити ще більше. Тим часом капітали Сепульведа вичерпались. Королівські чиновники конфіскували всі скарби, які знайшов цей купець, а сам він попав до притулку для бідних і незабаром помер у злиднях. Коштовності, що їх Сапульведа діставав з озера, тепер зберігаються в Колумбійському музеї, викликаючи захоплення відвідувачів.
З колумбійських архівних документів ми знаємо, що протягом XVII–XVIII століть було ще кільканадцять спроб видобути скарби індіанців чібча. Однак за тогочасного рівня техніки не можна було так осушити озера, щоб добратися до найглибшого місця його дна, — туди, де лежали основні скарби.