За освітою Ботта не був археологом і не знав, як треба зберігати пам’ятки старовини. Археологічні розкопки він провадив нечувано примітивними способами. В пошуках величних скульптур, які могли б справити враження на європейців, Ботта не зважав на те, що кайла робітників безповоротно нищили дрібні предмети, часто набагато цінніші. Алебастрові рельєфи, викопані з землі, розсипалися на поверхні під палючим промінням сонця. На щастя, допомагати Ботта приїхав відомий французький художник Ежені Наполеон Фланден; він малював на картоні ескізи археологічних знахідок, які назавжди гинули в пустині. Внаслідок такої спільної праці виник твір, який належить тепер до класичних праць у галузі археології: «Монументи Ніневії, відкриті й описані Ботта, виміряні й перемальовані Фланденом».
Кілька скульптур Ботта намагався відіслати до Парижа. Навантажив їх на пліт, маючи намір буксиром тягнути вгору по річці Тігр. Але річка в тому місці — бурхливий і глибокий гірський потік з безліччю вирів та порогів. Пліт перекинувся, і весь дорогоцінний вантаж потонув. Другий транспорт, висланий з низів’я Тігру до Персидської затоки, потрапив на океанський пароплав і щасливо прибув до Франції. Статуї чоловіків з довгими бородами й крилаті бики з людськими головами виставлено в залах Лувру. Вони приваблювали незліченні юрми парижан, викликаючи в них подив і захоплення.
Завдяки Ботта Європа вперше побачила прекрасні шедеври Ассірії. На превеликий жаль Лейярда, який так сподівався випередити французького археолога, Ботта прославився.
ПРИМХА ДЕСПОТА
РЕВОЛЮЦІЯ І АРХЕОЛОГІЧНІ ЗНАХІДКИ
У листопаді 1845 року Лейярд вирушив до Мосула, пливучи вниз по Тігру на невеликому човні. Несподівано його спіткали серйозні труднощі. Річ у тім, що саме в цей час усе Межиріччя охопила революція. На рівнинах рудими вогнищами палали села, дороги були під контролем озброєних до зубів повстанців.
Месопотамія того періоду належала до турецьких володінь. Незадовго до приїзду Лейярда султан призначив у Мосул нового пашу, тобто губернатора, якого звали Керіті-огли. То був типовий східний деспот, можна сказати, чорний образ, живцем узятий з арабської казки. Навіть на вигляд він був такий, що міг би приснитися дітям, наляканим страшними розповідями: малий, надзвичайно товстий і запальний, тільки з одним вухом і одним оком, темне обличчя подзьобане чорною віспою…
Способи правління цього паші були такі ж чудернацькі, як і його вигляд. Здобувши владу, він наклав на населення податок од зубів, причому, явно глузуючи, заявив, що за гроші від податку йому зроблять нову щелепу, яку він поламав «поганою їжею цього краю».
Але цей незвичайний податок був лише невеличким вступом до того, що незабаром настало. Паша почав немилосердно грабувати охоплених жахом арабів і туркменів. На чолі своїх посіпак він вривався в села, нищив усе, що попадало під руку, а оселі наказував для розваги палити.
Одного разу села облетіла радісна звістка, ніби аллах покарав смертю жорстокого тирана. Паша скористався з цього для інтриги. В своєму палаці він зробив інсценізацію великої жалоби. На даху лопотіли спущені до половини щогл прапори, із-за брам чути було голосіння жалібниць та євнухів.
Знедолені люди відчули в собі новий дух. Радісно збуджені, вони юрбами збиралися до палацу на власні очі пересвідчитися, що губернатор помер, а потім ходили по вулицях, вигукуючи: «Слава аллаху, паша помер!» Зненацька брама палацу широко розчинилась, і на вулицю, вимахуючи шаблями, висипала зграя вояків. Почулися зойки, сповнені жаху крики, на землю покотилися людські голови, рівчаками полилася кров.
Після цієї жахливої різанини паша почав конфісковувати майно і винних і невинних — людей, які нібито допустили образу величності, поширюючи плітки про його смерть. Кінець кінцем таке свавілля довело народ до розпачу. Арабські й туркменські племена із зброєю в руках виступили на боротьбу проти деспота.
Але темне, політично несвідоме населення нездатне було до організованого опору. Розпач і гнів цих людей виливався стихійно, вони палили хати й цілі села, вбивали не тільки солдатів губернатора, а навіть своїх спільників, влаштовуючи грабіжницькі напади.
Зорієнтувавшись у ситуації, Лейярд вирішив не розкривати своїх археологічних задумів. Щоб приховати їх, він придбав собі важкокаліберну рушницю і всім казав, що їде полювати на диких кабанів. А тоді найняв верхового коня й вирушив у дорогу — до височини Німрод. На кінець дня, коли вже смеркало, англієць опинився в невеличкому арабському селі, яке мало жалюгідний вигляд. Там, де стояли оселі, лишилося попелище, а над руїнами висів тяжкий сморід чаду.