П’єтро делла Валле, як і личило італійцеві з таким жвавим темпераментом, швидко опам’ятався від любовної поразки. Про це свідчать його легковажні пригоди, які П’єтро описує вправно і з гумором. Перебуваючи на острові Хіос, він кинувся у вир розваг тамошніх пустотливих жителів. Дні й ночі минали в танцях, співах та чарівних забавах з місцевими чепурухами, і П’єтро почував себе у своїй стихії. З жартівливою хвалькуватістю мандрівник розповідає, як в одному грецькому місті черниці місцевого монастиря пригортали й цілували його за те, що він з гідністю осадив турецького сановника, котрий вимагав од нього вшанування й подарунків.
У Константинополі П’єтро прочув, що в султана є повний, на той час єдиний, текст творів Лівія, які дісталися йому в спадщину од візантійського імператора.
П’єтро запалав бажанням здобути цього білого ворона і запропонував за нього п’ять тисяч піастрів. Але турецький володар відкинув пропозицію зухвалого європейця. Тоді П’єтро спробував підкупити султанського бібліотекаря, пообіцявши десять тисяч піастрів за викрадення манускрипту. Однак інтрига не мала успіху, бо недотепа-чиновник не міг знайти в бібліотеці коштовної пам’ятки письменства.
В Месопотамії П’єтро вдруге в житті закохався. Його обраницею стала вісімнадцятилітня дівчина. Проте жорстока доля й цього разу була безжальна: незабаром після одруження молода жінка захворіла на якусь таємничу хворобу і вмерла.
Розпач наштовхнув П’єтро на несамовиту думку: мандрівник велів забальзамувати тіло коханої і потім чотири роки возив із собою труну по світу, аж поки не повернувся до Неаполя і не поставив її в родинному склепі.
І ще раз П’єтро спробував щастя: одружився з грузинкою, яка була подругою покійної й доглядала її під час хвороби. Нарешті життя склалося щасливо: у подружжя було чотирнадцять синів.
Мандруючи, П’єтро дістався до південної Персії. Тут, за 60 кілометрів на південний схід од міста Шіраз, перед ним відкрилась картина, яка глибоко вражала своєю величністю і проймала жахом. То були якісь гігантські руїни, — доти П’єтро нічого про них не чув. У влоговині, оточеній скелястими пагорками, виднілися тераси, із сходами, порозбивані колони, вищерблені мури, а перед усім цим — величезні леви, що охороняли, масивні портали[1].
П’єтро приглядався до цих руїн і не переставав дивуватися. Йому здавалося, що піски, протягом віків нанесені сюди палючими вітрами пустелі, ніби величезні спрути, охопили своїми зажерливими мацаками ці мури, портали й колони. Німа тиша, яка огортала цей відлюдний мертвий куточок, ще більше підсилювала таємничість і почуття жаху.
Могутні руїни, що тягнулися на кілька сот метрів, були, напевне, колись, у стародавні часи чудовим палацом. Хто ж створив ці монументальні споруди? Люди з навколишніх місць, крім легенд і розповідей про духів, що нібито жили в руїнах, не могли дати мандрівникові ніякого пояснення. Традиції тубільців сягали своїм корінням лише до VIII століття — часів легендарного халіфа Багдада Гаруна аль Рашіда, героя «Тисячі і однієї ночі». Тим часом руїни були, певно, куди старіші.
Блукаючи серед цих руїн, П’єтро помітив на цеглинах якісь дивні загадкові знаки. Спочатку він подумав, що то птахи колись ходили по сирій ще цеглі і залишили відбитки своїх кігтів. Але, придивившись уважніше, помітив, що знаки складаються з ряду горизонтальних і вертикальних рисок. Усі вони мали клиноподібну форму — без сумніву тому, що невідомий художник, доторкуючись паличкою до вологої глини, щоразу натискав спочатку дужче, а потім — легше.
П’єтро привіз відбитки тих знаків до Європи, і тоді розгорілася палка суперечка щодо їхнього смислу та значення. Одні твердили, ніби це якісь прадавні письмена, інші ж наполягали на тому, що дивні риски — то тільки примітивний орнамент, яким було оздоблено стіни іранської будівлі. П’єтро поділяв перший погляд. В одному з листів, написаних 1621 року, він повідомляє, що налічив сто відмінних між собою знаків і кожен з них передає, за його припущенням, цілий вираз. З гідною подиву проникливістю він висловив думку, що клиноподібне письмо треба читати, починаючи з лівого боку, бо так воно й писалося — адже вістря всіх горизонтальних знаків скеровані праворуч.
Дуже зацікавили всіх також самі руїни. Було висловлено влучне припущення, що П’єтро делла Валлє відкрив залишки Персеполя, столиці перської імперії, міста, яке заснував у VI столітті до нашої ери Кір, завойовник Вавілона. Один з наступників Кіра, Дарій, спорудив у Персеполі величний палац, де були сотні зал і кімнат. Тут серед сліпучої розкоші й жив Дарій, завжди одягнений у дорогі пурпурові, гаптовані золотом шати. До його послуг було п’ятнадцять тисяч палацових слуг, тисяча вершників особистої охорони і десять тисяч піхотинців.