Згадавши, що треба підзаправитися, Антон звернув на першу-ліпшу заправку, подумавши про те, що зараз обжене автомобіль кольору металік і завдасть гарту своєму «хаммерові».
– Ну, ти довго ще будеш копирсатися? – нервово запитав він у прочинене вікно хлопця, який мляво взяв «пістолет» до рук.
– Зараз, я зараз, – заметушився хлопець у спецодязі.
Антон подивився на хлопця. Той був його ровесником. Рудий, з великими вухами, з веснянкуватим обличчям і великими губами, хлопець злякано кліпав безбарвними блакитними очима, викликаючи тільки жалість.
– Чуєш, хлопче, – Антон звернувся до оператора. – Який подарунок у твоєму житті найбільше тобі запам’ятався?
Хлопець розгублено закліпав очима і перепитав:
– Подарунок?
– Так, подарунок. Що найцінніше тобі дарували?
– Мобільник, – спантеличено відповів він.
– Скільки він коштує?
– Не знаю, – хлопчина знизав плечима. – Мені його мати купувала.
– Крутий мобільник? Новітній?
– Ні, бевушний, з рук на ринку купила.
Антон відкрив бардачок, де лежали стоси стодоларових купюр, відрахував десять штук і простягнув хлопцеві.
– Візьми. Це тобі, – сказав він.
Хлопець злякано вирячив на нього очі.
– Навіщо?!
– Купиш собі подарунок. Тут тисяча доларів. Як ти думаєш, пацан, тобі хто-небудь зможе зробити такий подарунок?
– Ні-і, – покрутив головою збентежений хлопець, не відриваючи погляду від простягнутої до нього руки з грошима. – Що мені треба зробити?
– Прийняти цей подарунок від мене.
– І все?! – запитав хлопець недовірливо, але руку вперед усе-таки простягнув. – А ви… не цей?…
– Не «блакитний»? – посміхнувся Антон. – Ні. Я – звичайна людина. Ні, брешу. Спробую тобі пояснити. Ось, наприклад, ти знаєш дату свого народження?
– Звичайно. Восьме березня.
Антон посміхнувся. «Явно невдаха, – подумав він. – Народитися і то не зміг у нормальний день».
– А дату своєї смерті?
– Нє-а.
– Звичайно ж, ти не можеш знати, як і всі люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя.
– І коли? – дурнувато кліпаючи очима, спитав рудий.
– Сьогодні, п’ятнадцятого травня, – просто, ніби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останній день?
– Що-небудь гарне.
– От і я так думаю. Тому й дарую тобі штуку баксів. Просто так. Бери, порадій хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку гроші, й додав із сумом у голосі: – Поки є така можливість.
Хлопець стояв, тримаючи гроші в руках, з роззявленим ротом і не знаходив потрібних слів.
– Дя-а-ку-ю, – протягнув він і поспіхом засунув гроші в кишеню синього комбінезона.
– Давай, брате, – сказав Антон і хотів іще щось додати, але в цей час помітив, як дорогою повз заправку проїхав знайомий БМВ. Навіть крізь завісу туману Антон побачив, як у віконце йому хтось показав середній палець, і тут же вікно плавно причинилося.
– Здається, мені час, – мовив Антон, швидко заводячи машину.
Заспокоївшись після розмови з хлопчиною і показавши себе благородним і щедрим (утім, як завжди), Антон знову відчув приплив злості. Він різко натиснув на педаль газу, так, що задні колеса прокрутилися на місці, завищали, зойкнули і викинули з-під себе дрібні камінці. Автомобіль рвонув з місця, залишивши біля бензоколонки розгубленого хлопця.
– Ну, скотина, тепер тримайся! – процідив крізь зуби Антон, виїжджаючи на пряму дорогу. – Я тобі влаштую веселе життя! Ти ще не знаєш, що мені втрачати нічого!
Розділ 6
Сергій явно нервував і ніяк не міг набратися духу, щоб почати неприємну розмову з дружиною. Він розумів, як їй боляче буде почути про його зраду, і виразно уявив у її очах докір. Навіть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, він знав, що очі її з відчаєм спитають: «Як ти міг?! Я ж тобі так вірила!» Сергій відсапнув. Здавалося, що він ось-ось задихнеться, так і не покаявшись.
– Мені треба з тобою поговорити, – сказав він, вдивляючись уперед у білі клуби туману.
– Ти про Оленку? – запитала Віталіна. – Я не кваплю тебе приймати рішення. Якщо ти зараз скажеш: «Ні», то я готова почекати. Ти ж знаєш, що я можу чекати стільки, скільки знадобиться. Мені вистачить терпіння. Я – сильна.