Іноді на пляжі вона бачила волонтерів-екологів з «Черепахового дозору», а невдовзі вже могла й вітатися з кожним на ім'я. І, пробігаючи повз них, чула навзаєм: «Йо, Ем!» Більше там майже ніколи нікого не бувало, хіба що одного разу над нею з дзижчанням завис вертоліт. Його пасажир, юнак, нахилився і помахав їй рукою. Ем помахала йому у відповідь, її обличчя було надійно приховане козирком каскетки з логотипом команди «Семіноли» Флоридського штатного універу.
Їжу купувала вона у «Пабліксі»[17] — по федеральній трасі №41 за п'ять миль звідси. Вертаючись додому, часто зупинялася біля букіністичної крамниці Бобі Трікета, яка була куди більшою за батьків будиночок, хоча, зрештою, такий самий курінь. Там вона купувала старі кримінальні романи Реймонда Чендлера[18] та Еда МакБейна[19] в паперових палітурках, із засмальцьованими до брунатності кутиками пожовклих сторінок, і пахли вони так солодко й ностальгічно, як той старезний фургончик «форд» з дерев'яним кузовом, що вона його одного разу зустріла на трасі №41; на даху в нього ще були прив'язані два садові стільці, а ззаду стирчала добряче побита серферська дошка. Їй не було потреби купувати Джона Д. МакДоналда[20]; батько запакував його книжками цілі полиці, які сам колись змайстрував із ящиків з-під помаранчів.
Наприкінці липня вона пробігала шість, а інколи й сім миль щодня, циці в неї стали не більшими за шишечки, і дупця майже зникла, а на двох, до того порожніх полицях у батьковій хаті вишикувалися томики з назвами на кшталт «Мертве місто» чи «Шість негарних речей»[21]. Ввечері у неї ніколи не вмикався телевізор, навіть заради прогнозу погоди. Не вмикався й батьків старий комп'ютер. Жодного разу вона не купила якоїсь газети.
Батько телефонував їй що два дні, але перестав питати, чи не бажає вона, щоб він «вирвався» з роботи до неї, після того як вона пояснила, що, коли буде готова з ним побачитися, сама йому про це скаже. Наразі, сказала вона йому, в неї нема суїцидальних настроїв (це було правдою), нема навіть депресії (неправда) і вона добре їсть. Для Расті цього було достатньо. Вони завше були щирими одне з одним. Також вона знала, що влітку в нього завжди багато справ — все, що неможливо зробити, коли в кампусі (котрий він завжди називав заводом)вирує юнацтво, мусило бути зроблене між 15 червня й 15 вересня, коли там не було нікого, окрім студентів, що підробляють влітку, та учасників якихось наукових конференцій, що їх вряди-годи влаштовувала адміністрація.
А ще в нього була подружка, леді на ім'я Мелоді. Ем не любила їх навідувати — їй ставало там смішно, — але вона знала, що батькові було гарно з Мелоді, тож завжди питалася в нього про неї.
— Все добре, — беззмінно відповідав він. — Мел шикарна, як той персик.
Один раз вона зателефонувала Генрі, і один раз Генрі зателефонував їй. Того вечора, коли він дзвонив, Ем здалося, що він п'яний. Він знову спитав у неї, чи між ними все скінчилося назавжди, і вона знову відповіла, що не знає, таким чином, збрехавши. Ймовірно, збрехала.
Вночі вона спала, наче западала в кому. Спершу її мучили погані сни — знов і знов той ранок, коли вони побачили, що Амі мертва. В деяких сновидіннях Амі з'являлася їй чорною, мов зогнила полуниця. В інших — то були найгірші — вона знаходила Амі на межі втрати життя і рятувала її диханням з рота в рот. Найгіршими, бо прокидалася вона з усвідомленням того, що Амі залишається так само безповоротно мертвою. Якось під час нічної грози вона підхопилася посеред такого сну, зісковзнула голою з ліжка на підлогу й ридала, упершись ліктями собі в коліна, долонями розтягуючи лице в гримасу, а блискавки все спалахували й спалахували понад затокою, кидаючи на стіну миттєві сині відбитки.
Вона не припиняла себе навантажувати — випробовувала легендарні межі людської витривалості, — і сновидіння або пропали, або спустилися нижче за поріг її пам'яті. Прокидатися вона почала не те щоб з відчуттям свіжості, проте розслабленою аж до самої серцевини. І хоч кожен її день був точнісінько таким, як попередній, поступово дні почали здаватися їй новими — не вервечкою повторень, а кожний самодостатнім. Одного дня вона прокинулася з усвідомленням того, що смерть Амі — це не те, що відбувається, а те, що вже відбулося.
Вона вирішила запросити до себе батька — нехай приїде, і Мелоді хай привозить, якщо схоче. Вона пригостить їх гарним обідом. Вони зможуть заночувати (що за чортівня, це ж його дім). А відтак вона почала частіше гадати, що б його робити далі зі своїм справжнім життям, з тим, що невдовзі розпочнеться по той бік підйомного мосту: що би їй хотілося зберегти, а чого позбутися. Скоро їй треба буде зробити той телефонний дзвінок, гадала вона. За тиждень. Найбільше за два. Поки ще рано, але майже ось-ось. Майже.
Якогось полудня, невдовзі після того, як липень перейшов у серпень, Дік Холліс доповів їй, що на острові в неї з'явився сусіда. Дік називав Вермільйон не інакше, як тільки островом.
Дік був битим чолов'ягою років п'ятдесяти чи, може, сімдесяти. Високий і стрункий, він ходив в обшарпаному солом'яному капелюсі, схожому на перекинуту догори дном супницю. З сьомої ранку до сьомої вечора він опікувався мостом між Вермільйоном і материком. Працював з понеділка по п'ятницю. По вікендах його підміняв «хлопчик» (хлопчику було років тридцять). Коли, підбігши до мосту, Емілі замість Діка бачила перед будкою у старому плетеному кріслі хлопчика, який замість «Нью-Йорк Таймз» читав «Максим» або «Популярну механіку»[22], вона розуміла, що знову настала субота.
Утім, сьогодні там сидів Дік. Канал між Вермільйоном та материковим берегом — Дік називав його горлом (маючи на увазі гирло, вважала вона) — зяяв порожнечею. Небо було похмурим, на перилах мосту, тих, що з боку затоки, стояла чапля, не то медитуючи, не то пантруючи рибу.
— Сусіди? — перепитала Ем. — Немає в мене ніяких сусідів.
— Я неправильно висловився. Пікерінг повернувся. Хазяїн садиби №366. Знову привіз собі якусь небогу.
Слово небогу Дік підкреслив, зиркнувши своїми голубими, ницвілими майже до безбарвності очима.
— Я нікого не бачила, — сказала Ем.
— Так. Він переїхав міст своїм червоним «м'сдесом» десь з годину тому, коли ти ще, либонь, шнурки зав'язувала. — Дік нахилився над своєю газетою, і та захрустіла на його пласкому череві. Вона помітила, що він наполовину розгадав кросворд. — Кожного літа інша небога. Завжди молода. — Він зробив паузу. — Іноді дві небоги, одна у серпні, друга у вересні.
— Не знаю я його, — сказала Ем. — І ніякого червоного «мерседеса» не бачила.
Вона також не знала, що за будинок позначений номером 366. Вона помічала самі будівлі, але рідко звертала увагу на поштові скриньки. Звісно, окрім номеру 219. Це був той, дах якого прикрашав рядок вирізьблених пташок (дім, певне, називався Птахокрай[23]).
— Та це й на краще, — сказав Дік. Цього разу замість закотити очі він так закопилив губи, ніби йому до рота потрапило щось гидке. — Він привозить їх у «м'сдесі», а потім відвозить назад до Сейнт-Пітерсберга[24] на своєму судні. На великій білій яхті. Називається «Плейпен»[25]. Вона тут пройшла вранці. — І знову опустилися кутики його губ. Удалині загриміло. — Отже, небога отримує екскурсію по будинку, потім приємний короткий круїз морем на берег, і ми знову не бачимо Пікерінга до січня, аж поки не похолоднішає в його чиказьких краях.
Ем пригадала, що начебто бачила біля берега білу яхту під час своєї вранішньої пробіжки, але не була цього певна.
19
Ед МакБейн (1926-2005) — популярний романіст і кіносценарист, писав також під ім'ям Івен Гантер.
21
«Мертве місто» — трилер Джона МакКінлі про зомбі; «Шість негарних речей» — детектив Чарлі Гастона про російську мафію на кордоні між США та Мексикою.
22
«Максим» — чоловічий журнал; «Популярна механіка» — журнал з оціночними оглядами техніки й практичними порадами, зокрема на автомобільну тематику.
23
«Птахокрай» — джаз-клуб у Нью-Йорку, названий на честь саксофоніста Чарлі «Птаха» Паркера; назва стала популярною й широко використовується в американській культурі.
25
«Плейпен» — дитячий ігровий манеж; це слово також використовується як ідіома в значенні «сексодром».