— О’кей, — сказав він. — Чому б нам не спробувати? — І тут йому спало на думку. — Як гадаєте, я можу отримати такого ж картуза від компанії? — показав він на той, що сидів на голові в Берковіца.
Берковіц усміхнувся. Посмішка ледь торкнулася його губ, але вона була справжнішою за той сміх, коли він казав, що мусив би підписувати намальованого ним кота.
— Це можна влаштувати.
Сіфкіц гадав, що тут він простягне йому руку, але Берковіц не простягнув. Він тільки зміряв його наостанок оцінюючим поглядом з-під козирка свого картуза і рушив до кабіни їхнього фургона. Решта двоє рушили за ним.
— Скільки мине часу, допоки я не почну вважати, що нічого цього не траплялося? — спитав Сіфкіц. — Вирішу, що я сам розібрав велотренажер, бо… ну, не знаю… скажімо, мені просто набридло?
Берковіц затримався, взявшись за ручку дверцят машини, й озирнувся.
— А скільки тобі треба? — спитав він.
— Я не знаю, — сказав Сіфкіц. — Ох, а тут же так гарно, еге ж?
— Тут завжди так було, — сказав Берковіц. — Ми завжди підтримуємо тут порядок.
У його голосі прозвучали захисні нотки, які Сіфкіц вирішив проігнорувати. Йому стало зрозуміло, що навіть фіктивне породження чиєїсь уяви може мати власну гідність.
Кілька секунд вони так і стояли посеред дороги, яку Сіфкіц пізніше став називати Великий Транс-Канадійський Загублений Шлях, доволі пишна назва для безіменної лісової просіки, але ж і красива. Вони помовчали. Десь знову заквилив пугач.
— Надворі чи в приміщенні, нам нема різниці, — сказав Берковіц. Відтак відчинив дверцята і одним стрибком опинився за кермом.
— Бережи себе, — сказав Фреді.
— Але не дуже цим переймайся, — додав Велан.
Сіфкіц стояв і дивився, як фургон майстерно розвернувся в три порухи на вузькій дорозі і поїхав туди, звідки прибув. Отвір зник, але Сіфкіца це не злякало. Він гадав, що, коли надійде час, жодних проблем з поверненням він не матиме. Берковіц не зробив навіть спроби обминути «Рейлі», а проїхав просто по велосипеду, завершуючи роботу, що вже була закінчена. Затихли зойки і дзенькіт потрощених колесами фургону шпиць. Блимнули задні вогні й зникли за поворотом. Сіфкіц ще якийсь час чув звук двигуна, але і той невдовзі згас.
Він присів на дорозі, потім ліг на спину, акуратно поклавши собі на груди побиту ліву руку. Зірок на небі не було. Він дуже втомився. Краще не засинати, порадив він сам собі, щось може вийти з лісу — можливо, ведмідь — і зжерти тебе. А тоді він таки заснув.
Прокинувся він на цементній підлозі в алькові. Деталі розібраного велотренажера, вже без болтів і гайок, валялися навкруг нього. На ящику з-під помаранчів будильник Брукстон показував 20:43. Очевидно, хтось із них вимкнув дзвінок.
Я сам розібрав цю машину, подумав він. Це моя історія, і якщо я буду її триматися, то й сам невдовзі у це повірю.
Він видерся по сходах у хол будинку і зрозумів, що голодний. Подумав, чи не сходити йому до «Дангена», з’їсти там шмат яблучного пирога. Яблучний пиріг не найшкідливіша у світі їжа, чи не так? А коли дістався туди, вирішив, що з’їсть пиріг з морозивом.
— Чорти мене забирай, — сказав він офіціантці. — Хіба ми не живемо лише раз?
— Авжеж, — відповіла вона. — Хоча індуси вважають інакше, але тут — усе до ваших послуг.
Через два місяці Сіфкіцу доставили пакунок. Пакунок чекав на нього в холі будинку, коли він повернувся після обіду зі своїм агентом (Сіфкіц їв рибу і парові овочі, але на десерт замовив крем-брюле). На пакеті не було ані поштових марок, ні печаток кур’єрських служб «Федерал Експрес» чи «Ерборн Експрес». Тільки його ім’я, написане кострубатими друкованими літерами, — РІЧАРД СІФКІЦ. Чоловік, який мусив би підписати власноруч намальоване зображення кота словом КІТ, подумав він, але не уявляв, чому саме так подумав. Він виніс пакунок нагору, взяв з робочого столу ніж «Екзакто» й розпечатав його. Всередині, під товстим шаром м’якого паперу, лежав новенький фірмовий картуз із пластиковим ремінцем-регулятором ззаду. Лейбл всередині картуза повідомляв: made in Bangladesh. Над козирком темно-червоним кольором, від якого в голові спливла думка про артеріальну кров, було надруковано одне слово — ЛІПІД.
— Що це? — спитав він у порожньої студії, повертаючи картуза так і сяк у руках. — Це ж якийсь компонент крові?
Він поміряв картуз. Спешу той здався замалим, але після того, як він налаштував задній ремінець, картуз став саме впору. Він подивився в дзеркало у спальні, і вигляд йому не вельми сподобався. Він зняв картуз, зігнув дугою козирок і знову надяг картуза на голову. Тепер було майже гарно. Ще краще він виглядатиме, коли скине з себе формальну обідню одежу й надягне заляпані фарбою джинси. Матиме вигляд справжнього роботяги… котрим він і є, хоч дехто так не вважає.
Через деякий час малювати в картузі ЛІПІД на голові стало для нього звичкою, як і дозволяти собі другу страву в ті дні тижня, назва яких починається на «с», і замовляти на вечерю пиріг з морозивом у «Дангена» по четвергах. Що б там не стверджувала індуїстська філософія, а Річард Сіфкіц вірив, що має лише один шанс. Отакі-то справи, можливо, варто дозволяти собі усього потроху.
Речі, які вони залишили по собі
Речі, про які я вам хочу розповісти, — ті, що вони по собі залишили, — з’явилися в моїй квартирі у серпні 2002-го. Я знаю це напевне, бо знайшов їх невдовзі після того, як допоміг Полі Робсон полагодити її кондиціонер. Пам’ять завжди потребує якихось позначок, от мені й годиться ця. Вона була ілюстраторкою дитячих книжок, симпатична (ні! по-справжньому вродлива), чоловік її займався імпорт-експортним бізнесом. Будь-який чоловік зазвичай пам’ятає оказії, коли йому щастило допомогти засмученій чимось симпатичній леді (навіть якщо вона не перестає повторювати, що «офіційно одружена»); такі випадки трапляються надто рідко. В наш час безкорисливі лицарі звичайно тільки погіршують справи.
Я побачив її, засмучену, у вестибюлі, повертаючись з післяобідньої прогулянки. Привітався — агов, як справи? — як зазвичай вітаються з сусідами по будинку, а вона спитала мене сердитим тоном, у якому абсолютно не чулося звички до дратівливості, чому це саме зараз наш домоправитель у відпустці. Я зауважив, що, якщо навіть дівчатам з Дикого Заходу властиво сумувати, то й домоправителі беруть відпустку, а серпень, як на те, цілком придатний для відпочинку. Серпень у Нью-Йорку (і в Парижі, мон амі) вельми проріджує ряди психоаналітиків, модних художників та домоправителів.
Вона не посміхнулася. Я навіть не певен, чи вона зауважила мій натяк на Тома Роббінса (літературні алюзії — прокляття любителів читання). Сказала, що серпень гарний місяць для тих, хто виїжджає на Кейп Код або на Пожежний острів, а от у її квартирі пекельна спека, бо клятий кондиціонер тільки те й робить, що чхає. Я спитав її, чи вона не проти, якщо я зайду, подивлюся, й запам’ятав оцінюючий погляд, яким вона мене зміряла, — ті її холодні сірі очі. Пам’ятаю, подумав, що такі очі, либонь, бачили всіляку всячину. І пам’ятаю, як усміхнувся, коли вона спитала: А ви безпечні? Мені це нагадало той фільм, ні, не про Лоліту (думки про Лоліту, частенько о другій ранку, з’явилися в мене згодом), а той, де Лоренс Олів’є колупається в зубах у Дастина Гофмана, повсякчас питаючи: А це безпечно?
— Безпечний, — відповів я. — Вже понад рік, як не нападав на жодну жінку. Колись нападав два-три рази на тиждень, але служби Божі мені допомагають.
Легковажний жарт, але я тоді якраз і перебував у легковажному настрої.
Звичайному літньому настрої. Вона знову зміряла мене поглядом, а тоді вже усміхнулася. Простягла руку. Назвалася — Пола Робсон. Простягнула вона мені — не, як годилось би, праву, — а ліву руку, на котрій сяяла проста золота обручка. Мабуть, навмисне, як гадаєте? Але про свого чоловіка, що займається імпорт-експортом, вона розповіла вже пізніше. У той день, коли надійшла моя черга звертатися по допомогу до неї.