Кіт дивився на нього.
Гелстон знову ворухнув руками. Вони піднімалися з диким тремтінням. На півдюйма. На дюйм. Та й безсило впали, зісковзнувши з колін на сидіння «Плімута». Блідо біліли там, мов великі тропічні павуки.
Кіт шкірився до нього.
Я зробив якусь помилку? — розгубився Гелстон. Він зазвичай покладався на свою інтуїцію, і тепер думка про те, що він зробив якусь помилку, раптом цілком заволоділа ним. Тут тіло кота напружилося, і вже в саму мить стрибка Гелстон зрозумів, що той збирається утнути, й розкрив рота, щоб кричати. Кіт, розчепіривши лапи, плигнув Гелстону між ноги й зарився кігтями йому в матню.
Цієї миті Гелстону здалося, що краще б його дійсно паралізувало. Біль був колосальний, жахливий. Він ніколи не міг собі уявити, що такий біль може існувати у світі. Кіт борсався дикою хутряною пружиною, роздираючи кігтями йому яйця.
Ой, як же Гелстон закричав широко роззявленим ротом, але в цю мить кіт передумав і стрибнув йому на обличчя, просто на рот. Ось тут уже Гелстон остаточно зрозумів, що це щось більше, ніж кіт. Це щось, свідомо націлене на безжальне вбивство.
Він востаннє побачив чорно-білий писок під притиснутими до голови вушками, непомірно великі очі, сповнені божевільної ненависті. Ця істота знищила тих трьох людей, а тепер збиралося знищити і Джона Гелстона.
Кіт поцілив йому до рота, як хутряна ракета. Мов кляп, якого не виплюнути. Кіт сік передніми лапами, шматуючи кігтями йому язик, мов кавалок печінки. Гелстону зсудомило шлунок, і він ригнув. Блювотиння, не маючи виходу, залилося йому в трахею, він почав задихатися.
За таких крайнощів його воля до виживання перемогла наслідки поставарійного паралічу. Він повільно підводив руки, сподіваючись ухопити кота. О Господи ж мій, — думав він.
А кіт пробивався й далі йому до рота, у корчах, звиваючись усім тілом, він заривався глибше й глибше. Гелстон відчував, як широко розсуваються його щелепи, щоб пропустити тварину.
Він підніс руки — вхопити, вирвати, знищити цю істоту… але руки дістали тільки котячого хвоста.
Якимсь чином той цілком протиснувся йому до рота. Його дивний чорно-білий писок, либонь, уже пропхався йому в самісіньке горло.
Жахливе гучне булькотіння почулося з Гелстонового горла, воно розбухало, як еластичний садовий шланг.
Тіло його смикалося. Руки знову впали на коліна, і тільки пальці ще ворушилися без пуття. Та ось очі в нього блиснули, відтак повосковіли. Тепер вони сліпо тупилися крізь лобове скло «Плімута» на ранкову зорю.
З роззявленого рота в нього стирчало пару дюймів пухнастого хвоста… напівчорного, напівбілого. Хвіст ліниво помахував з боку в бік.
Потім зник.
Десь знову скрикнула пташка. Нарешті бездиханну тишу прикрашених памороззю полів сільського Коннектикуту осяяв світанок. Фермера звали Вілл Ройсс.
Він прямував на своєму робочому пікапі до Плейсерз Глен, щоб отримати новий техталон, аж тут помітив у світлі пізнього ранку, як щось зблиснуло у вибалку край дороги. Під’їхав ближче і побачив «плімут», що під недолугим, п’яним кутом застряг у канаві, з передньої решітки в нього, мов безладно переплутане сталеве макраме, стирчали обривки колючого дроту.
Фермер спустився вниз, і там йому перехопило дихання.
— Святий-правий, — привітався він неголосно до яскравого листопадового дня.
За кермом прямо, як штик, сидів чоловік, очі в нього були розкриті й порожньо дивилися у вічність. «Ропер-центр» ніколи більше не включить його у своє опитування щодо президентських виборів. Лице в нього було вимазане кров’ю. Сидів він з застібнутим ременем безпеки.
Водійські дверцята перекосило, але Ройсс, шарпаючи обома руками, спромігся їх відчинити. Він нахилився всередину й розстібнув ремінь безпеки, збираючись пошукати документи. Він уже торкнувся плаща, аж тут помітив, що в мертвого ворушиться сорочка, впрост над його поясною пряжкою. Ворушиться… і набухає. На тому місці, мов зловісні троянди, почали набрякати плями крові.
— Що за чортівня?
Він вхопився руками за сорочку мерця і смикнув її вгору.
Вілл Ройсс побачив — і закричав. У тілі Гелстона, над його пупком, зяяла рвана діра. Звідти визирав кіт з перемазаним у крові чорно-білим писком, на якому сяяли величезні очі.
Ройсс поточився назад, закричав, затуляючи собі руками обличчя. Зграя ворон разом здійнялася вгору з недалекого поля.
Кіт врешті виборсався назовні і безсоромно солодко потягувався.
Потім вистрибнув через відчинене вікно. Ройсс ще встиг помітити, як кіт шмигнув у високу мертву траву та й зник.
— Здавалося, він поспішає, — розповідав він пізніше репортеру місцевої газети. — Так, ніби на нього десь чекають якісь незавершені справи.
«Нью-Йорк Таймз» за пільговими знижками
Вона щойно вийшла з душу, коли задзвонив телефон, і, хоча в домі було ще повно родичів — вона чула їхні голоси внизу, їй здавалося, вони ніколи не підуть, здавалося, ніколи не збиралося так багато, — ніхто не зняв слухавку. Навіть автовідповідач не відреагував, хоча Джеймс програмував його на ввімкнення після п’ятого гудка.
Енн, обгорнувшись рушником, іде до полички коло ліжка, вологе волосся неприємно хляпає їй по шиї та мокрій спині. Бере слухавку, каже «алло», потім своє ім’я. Це Джеймс. У них спільного стажу тридцять років, і вона впізнає його з першого слова. Як ніхто в світі, він вміє вимовити Енні, і завжди вмів.
На мить вона втрачає здатність говорити чи навіть дихати. Він запопав її якраз на видиху, і її легені зараз пласкі, як два аркуші паперу. Потім, коли він повторює її ім’я (нехарактерним для нього нерішучим, невпевненим тоном), їй підламуються ноги. Вони стають мов із піску, і вона осідає на ліжко, рушник спадає, й під мокрими сідницями зволожуються простирадла. Якби поруч не було ліжка, вона б опинилася на підлозі.
У неї клацають зуби і повертається здатність дихати.
— Джеймсе? Де ти? Що трапилося? — Якби вона говорила своїм нормальним голосом, це могло б скидатися на те, як матуся бурчить на свого 11-річного синочка-волоцюгу, який знову не встиг до вечері, але зараз її слова прозвучали страхітливим харчанням. Зрештою, ті родичі, що бурмочуть внизу, зібралися в дім порадитися щодо його похорону.
Джеймс сміється. Дещо розгублено.
— Не знаю навіть, як тобі сказати, — каже він. — Я сам не знаю до пуття, де я.
Першою їй спливає недорікувата думка: це він, либонь, запізнився на літак у Лондоні, хоча й телефонував їй з Хітроу незадовго до відльоту. Далі зринає ясніша ідея: хоча в телевізійних новинах і в «Таймз» повідомлялося, що ніхто не вижив, принаймні одному пощастило. Її чоловік виповз з-під палаючих уламків літака (і палаючих руїн будинку, на який упав літак, не забуваймо про це, ще двадцять чотири жертви на землі, а їхня кількість зростатиме, поки світ не перемкнеться на нову трагедію) та й вештається з того моменту по Брукліні в шоковому стані.
— Джиммі, з тобою все гаразд? Ти… ти не обгорів? — Імовірність тієї правди, що може відповідати цьому запитанню, боляче б’є її, наче важка книга впала на пальці босої ноги, й вона починає плакати. — Ти у шпиталі?
— Чш-ш-ш, — заспокоює він її, як завжди, з притаманною йому лагідністю. І цей давно знайомий звук, крихітна деталь будівлі їхнього подружнього життя, змушує її заплакати ще дужче. — Чш-ш-ш, люба, тихіше.
— Але я не розумію!
— Зі мною все гаразд, — каже він. — 3 більшістю з нас тут усе гаразд.
— З більшістю?.. Там є й інші.
— Окрім пілота, — каже він. — 3 ним не все добре. Чи, може, це другий пілот. Він усе ще ридає: «Ми падаємо, нема тяги, о Боже мій». І ще: «Я не винен, не дайте їм мене звинуватити». І таке він ще примовляє.
Вона захолола.
— Хто ви такий насправді? Навіщо ви так жахливо жартуєте? Я лишень втратила свого чоловіка, ви, гівнюк!
— Люба…
— Не називайте мене так!