Жінку я пам’ятаю не так ясно, бо всю мою увагу притягувала до себе дитина. Жінці могло бути й сорок, і шістдесят. Безхмарна на вигляд, з короткою зачіскою «афро». Окрім цього, я нічого більше пам’ятаю — навіть кольору її сукні, якщо на ній була сукня. Гадаю, що була, хоча вона могла бути одягненою й у слакси.
— Хто ви? — спитав я. Прозвучало це в мене якось дурнувато, ніби я оце дрімав і щойно прокинувся, а не підняв голову від книжки, — хоча дійсно є щось спільне між цими заняттями.
За їх спинами з’явилася Труді, і з тими ж словами. Голос її звучав аж ніяк не сонно. А за нею й Рут промовила тоном на кшталт «о, заради Бога»:
— Та клямка дверей ніколи не тримає. Мабуть, самі відчинилися, от вони й зайшли.
Ралф, який з’явився поряд з Труді, кинув погляд через плече.
— Зараз двері зачинені. Мабуть, вони їх закрили за собою.
Ніби це було очком на їх користь.
— Вам не можна сюди заходити, — звернулась Труді до жінки. — Ми зайняті. Тут хворий. Не знаю, що вам треба, але ви мусите звідси піти.
— Не можна отак взяти й зайти до чийогось дому, — додав Ралф.
Вони втрьох скупчилися в дверях батькової спальні. Ралф не вельми делікатно торкнувся плеча негритянки.
— Якщо не хочете, щоб ми викликали поліцію, краще йдіть собі. Чи вам хочеться, щоб ми викликали поліцію?
Жінка не звернула на це уваги. Вона підштовхнула вперед маленьку дівчинку і промовила:
— Просто попереду. Чотири кроки. Там ще такий стояк стирчить, не перечепися. Рахуй вголос, щоб я чула.
Дівчинка почала рахувати:
— Один… два… дри… чотири…
Жодного разу не поглянувши вниз, вона переступила через металеву лапу стояка крапельниці на слові «дри» — звісно ж, не дивилася ні на що крізь засмальцьовані скельця занадто великих окулярів придбаних десь на вуличному розпродажу. Та й що б вона могла побачити своїми враженими катарактою очима? Вона пройшла повз мене так близько, що її сукня майнула мені по руці, мов думка. Від неї тхнуло потом, і брудним тілом, і, так само як від Дока, — хворобою. На обох її руках видно було темні плями — не струпи, а виразки.
— Зупини її! — гукнув мені брат, але я не поворухнувся. Все відбулося дуже швидко. Маленька дівчинка нахилилася до мого батька і поцілувала його в неголену запалу щоку. Не просто торкнулася губами, а насправді поцілувала. Всмак цмокнула.
При цьому її маленький пластиковий ридикюль хилитнувся, злегка зачепивши батькову скроню, і той розплющив очі. Пізніше Труді з Рут запевняли, ніби вона вдарила його своєю сумочкою і це його розбудило. Ралф не був таким упевненим, а я взагалі в це не вірив. Сумочка хилитнулася абсолютно беззвучно. Вона була порожня, в ній могли лежати хіба що кілька серветок.
— Хто ти, дитинко? — спитав батько своїм хрипким передсмертним голосом.
— Аяна, — відповіла дівчинка.
— А я Док.
Він дивився вгору, на неї, з глибини темних печер своїх очей, але його погляд був зараз більш притомним, ніж упродовж усіх тих двох тижнів, що ми прожили біля нього у Форд Сіті. Він, либонь, досягнув того стану, коли навіть мізерний збій у рутині щоденного існування міг на мить просвітлити його згасаючий погляд.
Труді проштовхнулась повз жінку і намагалася пройти повз мене з наміром вхопити дитину, що так несподівано привернула до себе увагу вмираючого Дока. Я притримав її за зап’ястя.
— Зачекай.
— Що значить зачекай? Вони увірвалися сюди незаконно!
— Я хвора. Я мушу йти, — промовила маленька дівчинка. Відтак вона ще раз його поцілувала і відступила назад. Цього разу вона перечепилася об триногу крапельниці, ледь не поваливши її на себе. Труді підхопила стояк, а я — дівчинку. Вона була невагома, обтягнутий шкірою каркас із кісточок. Окуляри спали їй з носа мені на коліна, і на мить її вкриті молочною плівкою очі зазирнули до моїх.
— З тобою все буде добре, — промовила Аяна і торкнулася моїх губ маленькою долонею. Мене немов приском обпекло, проте я не відхилився. — 3 тобою все буде добре.
— Ходімо, Аяно, — покликала жінка. — Нам треба йти від цих людей. Два кроки. Рахуй, щоб я чула.
— Один… два, — промовила Аяна, надягаючи окуляри й підштовхуючи їх пальцем собі вище до перенісся, де їм не світило втриматися довго. Жінка взяла її за руку.
— Друзі, у вас сьогодні благословенний день, — проголосила вона і подивилася на мене. — Мені шкода вас, — сказала вона, — але сни цієї дитини закінчилися.
Вони попростували назад через вітальню, жінка міцно тримала дівчинку за руку. Ралф потягся за ними, немов чабанський пес, гадаю, назирав, щоб вони нічого не поцупили. Рут з Труді схилилися над Доком, чиї очі так і залишалися розкритими.
— Хто була ця дитина? — спитав він.
— Я не знаю, тату, — відповіла Труді. — Не варто тобі цим перейматися.
— Я хочу, щоб вона повернулася, — сказав він. — Хочу, щоб вона мене знов поцілувала.
Рут обернулася до мене, з губами, підібраними в ниточку. Цю огидливу гримасу вона викохувала роками.
— Через неї в нього голка від крапельниці наполовину вискочила… він кров’ю стікає… а ти сидиш.
— Зараз усе поставлю на місце, — сказав я, а здавалося, ніби говорить хтось інший. Усередині мене був якийсь відсторонений чоловік, мовчазний і приголомшений.
— Ой, не турбуйся, я вже все зробила як слід.
Повернувся Ралф і доповів:
— Вони пішли. Попрямували вулицею в бік автобусної зупинки. — Він обернувся до моєї дружини. — Рут, ти справді хочеш, щоб я викликав поліцію?
— Ні. Нам тоді доведеться цілий день заповнювати формуляри й відповідати на запитання. — А після паузи вона додала: — Можливо, нам навіть доведеться давати свідчення в суді.
— Давати свідчення про що? — перепитав Ралф. Не знаю, про що, звідки мені це знати? Хтось із вас подасть мені лейкопластир, щоб я могла закріпити цю чортову голку? Він, здається, лежить на кухонному столі.
— Я хочу ще поцілунку, — промовив батько.
— Зараз піду, — зголосився я, але спершу підійшов до вхідних дверей, котрі Ралф не забув зачинити й замкнути, і визирнув надвір. Зелений піддашок автобусної зупинки виднівся перед наступним за нашим будинком, але ніхто не стояв там біля стовпчика, не ховався під пластиковим навісом. І на хіднику було пусто. Аяна і старша жінка — чи то мати, чи її наставниця — зникли. При мені залишилося відчуття доторку дитячої руки, все ще тепле, але вже холонуче.
Тут настає чудесна частина. І якщо хочу розповісти всю історію, я не збираюся її пропускати. Намагатимусь розповісти все достеменно, але не збираюся також затягувати оповідь надовго. Чудесні історії завжди жадані, але рідко бувають цікавими, бо всі вони однакові.
Ми ночували в одному з мотелів на центральній вулиці Форд Сіті, він називався «Рамада інн» і мав тонкі стіни. Ралф дратував мою дружину, називаючи мотель «Раманда інн».
— Якщо ти не перестанеш, то якось забудешся і скажеш це перед кимось чужим, — картала його моя дружина. — І тобі буде соромно.
Стіни дійсно були такими тонкими, що ми чули, як у сусідньому номері Ралф з Труді сперечаються щодо того, скільки вони можуть собі дозволити тут залишатися.
— Він мій батько, — говорив Ралф, на що Труді відповідала: — Атож, розкажи це Коннектикутській електричній компанії, коли вони надішлють рахунки. Або директору департаменту, коли в тебе закінчаться оплачувані дні відпустки через хворобу.
Це було спекотного серпневого вечора, десь початок на восьму. Незабаром Ралфова черга йти до нашого батька, бо сиділка бувала там тільки до восьмої. Я надибав у телевізорі «Піратів» і зробив гучніше звук, щоб заглушити набридливі, передбачувані дебати, що тривали в сусідньому номері. Рут складала одяг, примовляючи, що, якщо я знову коли-небудь куплю собі дешеву білизну на розпродажах, вона зі мною розлучиться. Або все звалить купою, як чужому. Задзеленчав телефон. Дзвонила медсестра Клові (вона сама так себе називала, як там… «З’їж ще трохи супчику за сестричку Клові».)
Без будь-якого вступу вона оголосила:
— Вам треба негайно прийти сюди. Не тільки Ралфові на нічну зміну, а й вам усім.