— Так, любий, — погодилась вона, тут же обіймаючи його за плече. — Саме тому я й вийшла за тебе.
Побачивши, як світло, що проникло крізь дірки в обшивці, — ті кілька, що не були занурені в рівчак, — з персикового перетворюється на сіре, Кертіс зрозумів, що ніч йому дійсно доведеться провести в цій смердючій домовині, де на долівці два дюйми води, а в ногах напівпрочинений туалетний бак. Можливо, йому навіть доведеться тут померти, але це здавалося аж надто філософським питанням. Натомість ніч тут — година за годиною, стос годин на стос, нагромаджувані, мов стоси чорних книг, — це реальна перспектива, якої не уникнути.
Знову напад панічного страху. Знову він почав скиглити і битися в стіни, цього разу обертаючись кругом на колінах, спершу бився правим плечем в одну стінку, потім лівим в іншу. Мов та пташка, що тріпонеться всередині церковної дзвіниці, — спливла йому думка, але перестати не міг. Махнувши ногою, він ступнею розмазав блукаючий кавалок лайна по низу туалетної тумби. Штани на ньому тріснули. Він порозбивав собі кісточки пальців. Нарешті зупинився, скиглячи, почав висмоктувати кров з поранених пальців.
Треба припинити це, треба берегти сили.
А тоді він подумав: а навіщо?
Ближче до восьмої години повітря почало холонути. На десяту охолола — принаймні, так здалося — й калюжа, в якій лежав Кертіс, і він почав тремтіти. Він обхопив себе руками і підтягнув колінки до грудей.
Усе буде гаразд, поки в мене не почнуть клацати зуби, — подумав він. — Я не витримаю, якщо в мене почнуть клацати зуби.
Об одинадцятій Грюнвальд пішов до ліжка. Він лежав там — у піжамі, над ним обертався вентилятор — і посміхався в темряву. Він почувався краще, ніж в усі останні місяці. Він відчував втіху і не дивувався цьому почуттю.
— На добраніч, сусіде, — промовив він і заплющив очі.
Цю ніч він проспав, жодного разу не прокинувшись, вперше за останні півроку.
Опівночі неподалік від Кертісової імпровізованої в’язниці якийсь звір, радше за все, всього лише якийсь дикий пес, але для Кертіса він прозвучав, як гієна, видав довге заливчасте виття. Зуби йому почали клацати. Звук був саме таким, як він боявся.
Трохи перегодом, хоч як це неймовірно, він таки заснув.
Прокинувся він від тремтіння. Навіть ступні його смикалися, як у наркомана під час ломки, відбиваючи чечітку. Я захворів, чорт, треба їхати до лікаря, у мене все болить, — виринула йому думка; аж тут лишень розплющив очі і побачив, де він. Згадав, де він опинився, і видав голосний відчайдушний крик: О-о-о… ні! НІ!
Але ж так. І в кабінці вже посірішало. Крізь круглі отвори долинало світло — блідо-рожеве сяйво ранку. Скоро воно розгориться, день ввійде в силу і розігріється. Невдовзі стане спекотно й задушливо, як у печі.
Грюнвальд повернеться. У нього ціла ніч була на роздуми, він усвідомив, як божевільно вчинив, і повернеться сюди. Він мене випустить.
Кертіс сам у таке не вірив. Хотів би, та не міг.
Йому страшенно хотілося помочитися, але, хай йому грець, він нізащо не сцятиме під себе, хай навіть після його вчорашнього борсання тут розмазане лайно повсюди і валяються шматки спожитого туалетного паперу. Чомусь йому ввижалося, що, коли він так зробить — яка гидота, — це означатиме те саме, якби він оголосив сам собі про те, що розпрощався з усякою надією.
Я втратив надію.
Але ж ні. Ще не цілком. Попри втому і біль, попри страх і зневіру в глибині його душі ще жила надія. Була також і гарна сторона медалі: йому не хотілося викликати в себе блювоти, і жодної хвилини за минулу ніч він не займався тим, що доволі віддавна стало його прокляттям, — не катував собі скальпу гребінцем.
А втім, не було потреби сцяти під себе. Він може просто підняти кришку туалетного сідала однією рукою, націлитись іншою і полегшитись. Звісно, зважаючи на нове положення кабінки, це буде горизонтальне сечовипускання замість природнього, під похилим кутом. Наразі пульсуючий тиск у його сечовому міхурі повідомляв про те, що проблем з цим не виникне. Ясно, що фінальні пару цівок, майже напевне, потраплять на долівку, але ж…
— Але вважаймо їх втратами під час бойових дій, — проголосив він, сам себе здивувавши при цьому хрипким сміхом. — А оскільки, окрім мого… доведеться підтримувати ще й підняту покришку сідала. Краще вже я зроблю ось що.
Він аж ніяк не містер Геркулес, проте і напівроззявлене сідало, і фланець, яким тримається при основі туалетна тумба, зроблені з пластику — сідало з білого, фланець — з чорного. Атож, уся ця будка цілком — ніщо інше, як дешева пластикова штамповка, тут не треба мати якогось спеціального технічно-будівельного досвіду, щоб це зрозуміти, отже, на відміну від стін і дверей, цей торець, де сідало й фланець, нічим не обшитий. Він вирішив, що доволі легко зможе їх зірвати, а якщо так, то також зможе — та хоч би й дати вихід своїй люті й страху.
Кертіс підняв кришку, збираючись вчепитися за кільце під нею й розхитати його. Але застиг, вдивляючись у круглу діру, за якою виднівся бак, намагаючись второпати, що ж він бачить.
Там виднілося щось схоже на смужку світла.
Він вдивлявся туди з недовірою, до якої потроху почало закрадатися почуття надії, — непевним, але вже відчутним збудженням обсипало його спітнілу, закаляну екскрементами шкіру. Спершу він подумав, що там або мазок флуоресцентної фарби, або це чисто оптична ілюзія. Остання думка посилилась, коли світлова смужка почала зникати. Меншає… мала… майже нема…
Та раптом, перед тим як зникнути зовсім, вона почала знову яскравішати, смуга світла, такого блискучого, що він не перестав її бачити, навіть коли заплющив очі.
Це сонце. Дно туалету — торець, що був дном, поки Грюнвальд не перекинув будку, — дивиться на схід, туди, де встає сонце.
А чому воно гасне?
— Сонце зайшло за хмару, — сказав він собі й відкинув з лоба волосся вільною від підтримування туалетної кришки рукою. — Ось і знову зайшло.
Він перевірив цю свою думку на приховані недоладності і не знайшов жодної. Ось він, доказ перед його очима: сонячне світло сяє крізь тонку тріщину у дні лайнозбирального баку кабінки пересувного туалету. Чи, може, там щілина. Якщо він зуміє пролізти туди й розширити цю сяйливу щілину, що веде в зовнішній світ…
Не покладайся на цю можливість.
А щоб дістатися туди, він мусить…
Неможливо, — спливла йому думка. — Якщо ти збираєшся пролізти плазом до цього баку крізь туалетне вічко — як та Аліса в засрану Країну Див, — гарненько зваж. Якби ти був худим хлопчаком, яким був колись, тридцять п’ять років тому.
Куди правду дінеш. Але ж він іще залишається струнким — він гадав, що завдячує цим своїм щоденним велосипедним поїздкам, — і цілком міг би спробувати прослизнути крізь отвір у туалетному сидінні. Можливо, це виявиться не таким уже й складним завданням.
А як щодо того, щоб вилізти звідти назад?
Ну… якщо він розширить ту світлову смугу, тоді й потреби не буде повертатися туди, звідки він прилізе.
— Припустімо, я навіть заліз туди, — промовив він. У його порожньому шлунку раптом спурхнула ціла зграя метеликів, і вперше з того моменту, як він з’явився тут, серед декорацій містечка Деркін Гров, він відчув позов викликати в себе блювоту. В нього б пояснішало і в голові, аби лиш встромити два пальці до горлянки і…
— Ні, — обірвав він себе і різко смикнув лівою рукою кришку з сідалом. Вони крекнули, але не піддалися. Він взявся до діла обома руками. Волосся знову впало йому на лоба, і він нетерпляче сіпнув головою, щоб змахнути його набік. Знову смикнув кришку. Та затрималася на хвильку, а потім одірвалася разом з кільцем сідала, один з пари білих пластикових штирів впав до баку. Інший, надломлений посередині, покотився підлогою під коліна Кертісу.