Тому польські шляхтичі вже не почували себе у безпеці на українських землях. Вороже настроєні селяни не втрачали нагоди пошкодити шляхетське майно, підпалювали домівки та вбивали «губернаторів». Багаті дідичі навіть не з'являлися у своїх українських маєтках, а змушені самостійно хазяйнувати дрібні шляхтичі побоювались виходити за межі своїх домівок.
Гайдамаччина поширилася на усе Правобережжя. Дрібні загони повстанців використовували виключно партизанські методи боротьби. Та бувало й так, що усім селом повставали проти пана та вчиняли різанину. У 1712 році коронний гетьман Сенявський був змушений привести на Волинь та Поділля частини польської регулярної армії для боротьби з гайдамацькими загонами та сільськими заколотами. Але навіть слабкий перемагає, коли діє розважливо – успішні гайдамацькі наскоки ставали дедалі частішими.
Особливо зросла кількість гайдамацьких виступів в 30-х роках XVIII століття, їхні загони ставали більш організованими та здобували бойові навички. Польський уряд був змушений висилати додаткові військові частини, проте гайдамаки продовжували діяти.
Після смерті Августа II у 1733 році королем обрали польського шляхтича Станіслава Ліщинського, з дочкою якого одружився французький король. Та в гру вступила Пруссія у спілці з Росією, яка не бажала, щоб Франція отримала вплив на Польщу. Маючи давні стосунки з магнатами Любомирськими, Потоцькими і Вишневецькими, вони ініціювали створення конфедерації, яка проголосила королем Августа III. Московські та прусські вояки увійшли до Польщі і змусили Ліщинського зректися корони.
До 1734 року всі гайдамацькі загони створювались стихійно та діяли окремо. Першу спробу поєднати гайдамаків зробив у 1734 році сотник надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді Верлан, який і став на чолі бунту. Загальна політична ситуація в Польщі була сприятливою для повстання, бо в країні панував безлад. Верлан був вельми шанованою людиною, і його заклик до всенародного повстання знайшов відгук у серцях багатьох людей. До нього радо приєдналися інші загони надвірної міліції, сформовані з українців: уманський із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий із їхніми частинами. До лав гайдамацьких повстанців стали також запорожці Грива, Медведь, Моторний, Темко, які очолили повстанські селянські загони. Як і Палій, Верлан почав відроджувати козацькій лад на контрольованих ним землях, завів козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Війська кожен день поповнювалися, сотні перетворювалися на тисячі. Верлан, сотня якого розрослася в полк чисельністю понад тисячу вояків, кілька разів пройшов Брацлавщину, здійснюючи каральні заходи. У документах записано, що від рук його вояків загинули близько сотні польських шляхтичів та чимало їх попихачів, у першу чергу євреїв. Далі його загін перейшов на Поділля, а потім на Волинь, де повстанці зайняли чимало поселень. Отаман Грива зі своїм полком здобув важливі стратегічні міста – Вінницю і Меджибіж. Повстання стрімко набирало обертів: у Київському воєводстві повстанці захопили міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Котельню, Ходорів та інші, на початок 1735 року повстання охопило усе Правобережжя.
Польській уряд пов'язував повстання Верлана з московськими урядовцями, які через російського полковника Полянського передали сотнику таємну інформацію. Та треба зауважити, що польські історики мали звичку подавати усі спроби українців зректися польського ярма як чужу інтригу. Немає документів, які б беззаперечно свідчили, що російська корона обіцяла допомогу своїм православним братам з України. Інша справа, що українські повстанці дійсно сподівались, що Росія є їхнім природним союзником у боротьбі, бо питання релігії було ключовим, а Росія вважалася оплотом православ'я, і треба не забувати, що дійсно чимало росіян щиро співчувало своїм православним братам, які були під релігійним ярмом католицької Польщі, тож, можливо, що це була воєнна хитрість – сам Верлан пустив байку про те, що російська цариця Анна таємно підтримує бунт. Але позиція російського уряду була більш цинічною та далекоглядною. Тому він радо відгукнувся на відчайдушне прохання поляків приборкати гайдамацьку орду. Можна припустити, що саме втручання російського уряду вирішило долю повстання. Справа у тому, що каральні акції польських військових лише загострювали ворожнечу. Прибуваючи до міста, де побували гайдамаки, вони хапали перших-ліпших селян та звинувачували їх у причетності до гайдамаків. А далі тортури, воєнно-польові суди і… нові гайдамаки. У 1735 році польський уряд визнав, що вельми витратна кампанія проти гайдамаків (кількість каральних загонів неупинно збільшувалась увесь час) не дає суттєвих успіхів. Кілька військових частин потрапили у гайдамацькі засідки і понесли великі втрати, а деякі польські загони старанно ховалися у відносно безпечних зонах, не бажаючи зустрічі з гайдамаками. Кінець кінцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу і отримав її. Війська під командуванням російського генерала фон Гайне були розквартировані на Правобережжі і разом з поляками почали масштабні акції по знищенню гайдамацьких загонів.