«А я вирвався живим з обіймів Бель-Шамгарота, — нагадав собі Ринсвінд. — Фантастика».
Двоцвіт допомагав герою посортувати награбовані в храмі скарби. То були здебільшого срібні прикраси, оздоблені відразливими багряними каменями. Прикраси переважно зображали павуків, восьминогів та октарсів[42], що живуть на деревах у безплідних Серединних землях.
Ринсвінд спробував не слухати голос, що скрипів у нього над вухом. Марна справа.
— ...А потім я належав паші Ре’дурату і відіграв вирішальну роль у битві Великого Нефу, саме тоді я й отримав оту невеличку щербинку, яку ви могли помітити на верхній третині мого леза, — оповідав Кринґ зі свого тимчасового прихистку в купині. — Якийсь поганець мав на собі октиронове намисто, вельми нечесно з його боку, ну і я, звичайно, був значно гострішим у ті дні, мій хазяїн мав звичку розтинати мною у повітрі шовкові хустинки і... я вас забалакав?
— Га? О, ні-ні, зовсім ні. Це все дуже цікаво, — сказав Ринсвінд, не зводячи погляду з Грана. Наскільки йому можна довіряти? Ось вони тут, самі у диких землях, а довкола тролі...
— Я відразу збагнув, що ви — культурна людина, — продовжив Кринґ. — Так рідко випадає зустріти справді цікавих людей, хоч би ненадовго. От чого мені б дійсно хотілося, то це гарну камінну поличку, на якій можна було б відпочити, якесь таке гарне і спокійне місце. Одного разу я кількасот років провів на дні озера.
— Мабуть, було класно, — неуважно відгукнувся Ринсвінд.
— Не зовсім, — сказав Кринґ.
— Так, гадаю, зовсім ні.
— Але чого б я таки справді хотів — це бути оралом[43]. Не знаю, що воно таке, але схоже на життя, в якому є певний сенс.
Двоцвіт поспішно підійшов до чарівника.
— У мене є чудова ідея, — випалив він.
— Ага, — втомлено відгукнувся Ринсвінд. — Чому б нам не вмовити Грана супроводжувати нас до Квірма?
Двоцвіт щиро здивувався.
— Звідки ти знав, що я збирався сказати?
— Просто подумав, що тобі таке прийде в голову, — відповів Ринсвінд.
Гран підбадьорливо їм усміхнувся, закінчуючи пакувати срібні брязкальця у сідельні в’юки. А тоді його погляд знову ковзнув до Багажу.
— Якщо він поїде з нами, хто ж насмілиться на нас напасти? — сказав Двоцвіт.
Ринсвінд пошкріб підборіддя.
— Сам Гран? — припустив він.
— Але ж ми врятували йому життя у храмі!
— Ну, якщо під напасти ти маєш на увазі вбити, — сказав Ринсвінд, — то ні, не думаю, що він на таке здатний. Не та він людина. Він, сподіваюся, просто пограбував би нас, зв’язав і залишив на поталу вовкам.
— Та ну, облиш.
— Слухай, це реалії життя, — різко сказав Ринсвінд. — Сам подумай, коли ти носиш зі собою повну скриню золота, чи кожен, хто при своєму розумі, не скористався б нагодою її відібрати? — я б точно спробував, додав він подумки — якби не бачив, що Багаж учинив з допитливими пальцями.
Тоді його раптом осінила блискуча ідея. Він подивився на Грана, потім — на знімкувальну коробку. Бісик-знімкар затіяв велике прання у маленькому тазику, а саламандри мирно подрімували у своїй клітці.
— Здається, я знаю, що ми зробимо, — сказав він. — Ось скажи, чого герої прагнуть найдужче?
— Золота? — припустив Двоцвіт.
— Ні. Маю на увазі, — по-справжньому хочуть.
Двоцвіт наморщив лоба.
— Я не зовсім розумію, — сказав він врешті.
Ринсвінд підняв іконограф.
— Гране, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.
Дні минали спокійно. Щоправда, одного разу невелика ватага тролів влаштувала їм засідку під мостом, а якось група розбійників майже заскочила їх зненацька, напавши серед ночі (але вони нерозумно вирішили обстежити Багаж, перш ніж перерізати горлянки усій компанії, що безтурботно похропувала). Гран запрагнув, і таки отримав, подвійну платню за обидва випадки.
— Якщо з нами щось станеться, — сказав Ринсвінд, — ніхто не знатиме, як користуватись знімкувальною коробкою. І більше жодних тобі картинок із доблесним Граном. Ти ж розумієш?
Гран покивав головою, не зводячи очей з останнього знімка. Він зображав Грана у героїчній позі — Гран біля купи перебитих тролів, одна нога гордо попирає їхні тлінні останки.
— Я і ти, і маленький друг Два Квітки — хокей? — сказав він. — А завтра, може, спробуємо кращий ракурс, хокей?
Він акуратно загорнув знімок у клапоть тролячої шкіри і запхнув його до решти у в’юк під сідлом.
— Здається, твоя ідея працює, — задоволено всміхнувся Двоцвіт, дивлячись, як Гран поскакав уперед розвідати дорогу.
— Атож, — погодився Ринсвінд. — Що герої люблять найбільше, то це — себе.
— А знаєш, ти потрохи стаєш профі у знімкуванні?
— Еге ж.
— То, може, захочеш залишити собі на згадку ось це. — Двоцвіт простягнув йому знімок.
— Це що? — спитав Ринсвінд.
— Та так... знімок, який ти зробив у храмі.
Ринсвінд, шокований, дивився на зображення. На ньому, з деяким натяком на щупальця по краях знімка, був величезний, скарлючений, зашкарублий, протравлений магічними настоянками великий палець — у повному розфокусі.
— І отак — усе життя, — стомлено сказав він.
— Ти виграла, — сказав Фатум, підсовуючи на середину грального столу свою купку душ. Товариство довкола них з полегшенням зітхнуло. — Та це — не остання партія, — додав він.
Пані всміхнулась, дивлячись в очі навпроти, що були наче дві діри на канві всесвіту.
А далі все щезло, залишились тільки ліси, які продовжували швидко занепадати, і хмара пилюки на горизонті — втім, її теж відносило кудись легким вітерцем. Та ще постать у чорних лахміттях, яка скоцюрблено сиділа на покришеному порослому мохом камені, що був орієнтиром для подорожніх. Постать мала такий вигляд, наче її ошукали, наче її незаслужено сахаються і бояться, хоча вона насправді є чи не єдиним другом жебраків та найкращим лікарем смертельно поранених.
Смерть — хоч у нього, звісно, не було очей — дивився, як Ринсвінд віддаляється, з таким виразом обличчя, — якби воно взагалі могло що-небудь виражати, — який зазвичай називають насупленим. Смерть завжди був винятково зайнятою персоною, однак тепер вирішив, що матиме хобі. Було щось таке у чарівникові, що Його несказанно дратувало. Ну хоча б те, що той не дотримувався домовленостей.
— НУ ПОСТРИВАЙ, ГОЛУБЕ, — сказав Смерть голосом, схожим на гуркіт могильних плит, — ПОБАЧИМО, ХТО КОГО.
У лігві дракона
Гора називалася Вірмберґ[44] і височіла понад зеленою долиною, піднімаючись ще на півмилі угору; велика, сіра, перевернута догори дриґом гора.
Біля підніжжя вона була всього кілька ярдів завширшки. Далі, чіпляючись за хмари, гора здіймалася у небо, граційно вивертаючись назовні, мов перекинута духова труба, аж доки її верхівку не утинало плато, повні чверть милі завширшки. Там був невеличкий гай з такою пишною рослинністю, що вона каскадом спадала через край плато. І якісь хатини. І навіть маленька річка, що збігала через край водоспадом і від дошкульних вітрів проливалася на землю дощем.
Там також було кілька печер, на кілька ярдів нижче від плато. Входи до них мали такий природно-грубуватий вигляд, що прохолодного осіннього ранку Вірмберґ скидався на гігантський голуб’ятник, що висів попід хмарами.
Це, правда, мало б означати, що місцеві «голуби» мають розмах крил трохи більший, ніж сорок ярдів.
— Я відчував це, — сказав Ринсвінд. — Це місце має сильне магічне поле.
Двоцвіт та Гран саме обстежували невелику печеру, де вони пополудні спинились на перепочинок. Вони перезирнулись. Коні спокійно пощипували соковиту траву біля потоку. Жовті метелики пурхали поміж кущів. Кругом пахло чебрецем, над яким вдоволено гуділи бджоли. На рожні тихенько шкварчав дикий кабан.
42
Фантастичні тварини, подібні до барсів, проте відрізняються від них кількістю кінцівок та мають особливе хутро восьмого кольору веселки. —
43
Очевидно, алюзія на цитату з Книги пророка Ісаї, 2:4: «і перекують мечі свої на орала, і списи свої — на серпи: не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати». —
44
Англійське «wyrm» — міфічна істота, яку зазвичай зображають як великого рогатого змія у фольклорі азіатських країн або як крилатого вогнедишного ящера — у європейських. Їй приписують певні магічні чи духовні якості. А з німецької «berg» — гора, пагорб. Відповідно, Вірмберґ (Wyrmberg) — гора, в якій живе дракон, його лігво. —