«Слухаю і корюся, повелителю», — сказав голос у його голові.
У відблисках полум’я, що потріскуючи вистрибувало на камінні, Двоцвіт побачив двоє величезних зелених очей, а в них — своє відображення. Сам дракон, якому ці очі належали, був різнобарвний, рогатий, колючий і в’юнкий, як отой з його споминів — справжній дракон. Його крила, навіть складені, були достатньо широкі, щоб, розпроставшись, обдерти стіну з обидвох сторін камери. Він лежав прямо біля його ніг.
— Коришся? — перепитав Двоцвіт голосом, що тремтів від страху і радісного збудження.
«Звичайно, повелителю».
Сяйво згасло. Двоцвіт вказав дрижачим пальцем на місце, де — як він пам’ятав — мали бути двері, і сказав:
— Відчини їх!
Дракон підняв свою здоровенну голову. І знову з’явилась вогняна куля, але цього разу, поки м’язи на шиї дракона скорочувалися, її колір мінявся на щоразу блідіший: з помаранчевого на жовтий, з жовтого на білий, і вкінці він став ніжно-блакитним. На цей час полум’я вже також було дуже слабке і там, де воно торкалося стін, розплавлене каміння шипіло і стікало додолу. Коли воно досягло дверей, метал вибухнув фонтаном гарячих краплин.
Чорні тіні вигиналися і стрибали по стінах. Якусь нескінченну мить метал клекотів, а тоді двері розламались навпіл і впали у коридор. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилося, що не могло не бентежити.
Двоцвіт обережно переступив через ще гарячі двері і хутко оглянув коридор. Там нікого не було.
Дракон вийшов слідом за ним. Міцна дверна рама спричинила йому певні незручності, та він з цим легко впорався, піднявши плечі — раму вирвало зі стіни і відкинуло набік. Істота вичікувально дивилася на Двоцвіта, пульсуючи кожним м’язом у спробі розгорнути крила у вузькому коридорі.
— Як ти сюди потрапив? — спитав Двоцвіт.
«Ти викликав мене, хазяїне».
— Не пам’ятаю, щоб я таке робив.
«Подумки. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснив дракон у такий самий спосіб, телепатично.
— Ти хочеш сказати, що я просто подумав про тебе, і ти з’явився?
«Так».
— То це були чари?
«Так».
— Але ж я думав про драконів усе своє життя!
«У цьому місці межа між уявним та реальним, напевне, дещо стерлася. Все, що можу сказати, раніше мене не було, а потім ти надумав мене, і ось я з’явився. Тому, звичайно, я слухаюсь твоїх наказів».
— Нічого собі!
Півдесятка вартових саме цієї миті вирішили завернути за ріг у коридорі. Там вони і вклякли на місці, роззявивши рота. Тоді один з них опам’ятався — якраз настільки, щоб схопити лук і стрельнути.
Груди дракона здійнялись, наче гора. Стріла розлетілась у повітрі на палаючі друзки. Варту наче вітром здуло. За півсекунди те місце, на якому вони стояли, омила хвиля вогню.
Двоцвіт подивися на дракона зачаровано.
— А ти і літати вмієш? — спитав він.
«Звісно».
Двоцвіт знову перевірив коридор і вирішив не переслідувати вартових. Оскільки він вже зрозумів, що не має жодного уявлення про те, де зараз перебуває, іти в будь-якому напрямку було краще, ніж залишатись на місці. Він бочком пройшов повз дракона і поквапився геть звідти. Масивний звір грузько розвернувся і пішов слідом.
Вони підтюпцем пробігли кількома коридорами, що утворювали справжній лабіринт. Якоїсь миті Двоцвіту здалося, що він чує крики, далеко позаду себе, та невдовзі вони затихли. Іноді темна арка напівобвалених дверей виринала у пітьмі на їхньому шляху. Крізь всілякі отвори сюди доходило слабке світло, відбиваючись тут і там від великих дзеркал, вмурованих у стіни коридору на поворотах. Іноді, з якогось віддаленого джерела, світло було яскравішим.
«Дивина, — подумав Двоцвіт, спускаючись широким сходовим просвітом та по ходу здіймаючи куряву сріблястого пороху, — але тунелі тут значно ширші. І також краще сплановані». У стінах були ніші з встановленими статуями, а подекуди висіли вицвілі і все ж привабливі гобелени. На них здебільшого були зображені дракони — сотні драконів, у польоті або ж на своїх сідалах-кільцях, дракони з людьми, що полювали на оленів чи, як прийдеться, на інших людей. Двоцвіт несміливо торкнувся одного гобелена. На сухому гарячому повітрі тканина відразу зсипалася трухою, зоставивши по собі лиш обвислі волокна, в які була вплетена тонка золота нитка.
— Цікаво, чого вони все це покинули? — сказав він.
«Не знаю», — ввічливо відгукнувся голос у його голові.
Він повернувся і подивився уверх на лускату, подібну на кінську морду.
— Як тебе звати, драконе? — запитав Двоцвіт.
«Не знаю».
— Думаю, я називатиму тебе Дев’ятисил.
«Значить, це і є моє ім’я».
Вони пробиралися через всепоглинаючу пилюку, що встеляла кілька наступних величезних залів із темними колонами, витесаними у суцільній скелі. Це було зроблено з неабиякою вправністю: від долівки до стелі усі стіни були прикрашені багатьма статуями, ґорґульями, барельєфами та рифленими колонами, що відкидали химерні рухливі тіні, коли дракон люб’язно підсвічував шлях на прохання Двоцвіта. Вони проминали довгі галереї та широкі природні амфітеатри в печерах, що потопали в пилюці і були цілковито занедбані. Ніхто не навідувався у ці мертві гроти впродовж століть.
Тоді він помітив стежку, що вела до ще одного темного входу в тунель. Хтось регулярно нею ходив, і, здавалося, зовсім недавно. Це була глибока і вузька проторована доріжка на сірому покривалі з пилюки.
Двоцвіт вирішив піти нею. Вона вела через ще величніші зали та звивисті коридори, досить просторі для дракона (а дракони, здавалося, ходили нею колись; тут була кімната, де було чимало поржавілої збруї, за розміром саме для драконів, а також кімната, де були лати та кольчуги, що підійшли б і слонам). Вони закінчувались кількома зеленими бронзовими дверима, кожні з яких були такі високі, що стриміли у височінь, недосяжну для ока. Перед Двоцвітом, на рівні грудей, була невелика мідна дверна клямка у формі дракона.
Він торкнувся її, і двері миттю відчинилися — так безшумно, що аж мурахи по спині пішли.
Тієї ж миті волосся Двоцвіта стало дибки і раптом дмухнув гарячий сухий вітер, який, проте, не здійняв пилюку так, як це зробив би звичайний вітер — натомість він моментально збив її у відразливі напівживі тіні, перш ніж вона осіла. У вухах Двоцвіта зазвучали дивні пронизливі голоси, що жебоніли про Речі, замкнуті у далеких підземельних Вимірах, там, поза крихкою решіткою часу та простору. Тіні з’являлися там, де не було нічого, що могло б їх відкидати. Повітря гуділо наче вулик.
Одним словом, навколо нього з небаченою силою витали чари. Зала за дверима була залита приглушеним зеленим світлом. На мармурових полицях, викладені вздовж стіни ряд за рядом, лежали труни. У центрі кімнати на підвищенні було крісло, витесане з каменю, а в ньому сиділа похилена постать, яка не поворушилась, однак сказала скрипучим старечим голосом:
— Заходь, юначе.
Двоцвіт ступив уперед. Постать у кріслі була людиною, наскільки він міг розібрати у тьмяному освітленні, та було щось таке у тому, як незграбно вона розпласталась у кріслі, що зовсім не викликало бажання побачити її виразніше.
— Я, знаєш, помер, — цілком буденним тоном сказав голос з того місця, що — як Двоцвіт дуже сподівався — було головою. — Гадаю, ти й сам це бачиш.
— Е... — розгубився Двоцвіт. — Так. — Він почав потрошки відходити назад.
— Очевидно, еге ж? — погодився з ним голос. — Ти, напевне, Двоцвіт, так? Чи то буде пізніше?
— Пізніше? — спитав Двоцвіт. — Пізніше, ніж що? — він зупинився.
— Ну, — сказав голос. — Бачиш, коли помираєш, з’являються інші недоліки. Одним із них є, так би мовити, звільнення від пут часу, а тому я можу бачити все, що було і що буде, одночасно, щоправда тепер звичайно, я знаю, що Час, з багатьох практичних причин, не існує.