— Це не звучить як недолік, — зауважив Двоцвіт.
— Ти так вважаєш? Уяви собі, як це — бути в той самий час давнім спомином і паскудною несподіванкою, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Хай там як, тепер я пригадую, що саме збираюся тобі сказати зараз. Чи я вже це сказав? Гарний дракон, до речі. Це ще не зарано говорити?
— Так, непоганий. Він просто нагодився, — відказав Двоцвіт.
— Просто нагодився? — сказав голос. — Ти його викликав!
— Начебто так, проте я тільки...
— Ти володієш Силою!
— Я тільки подумав про нього, і все.
— Саме це і є Сила! Я вже тобі казав, що я — Ґрейха Перший? Чи то буде далі? Даруй, але в мене не такий великий досвід у трансцендентності. В будь-якому разі, так — це і є справжня Сила. Вона викликає драконів, як бачиш.
— Гадаю, ти вже це мені казав, — сказав Двоцвіт.
— О, правда? Я, безперечно, мав такий намір, — відповів померлий.
— Але ж як це можливо? Я думав про драконів усе своє життя, та це вперше, коли один таки з’явився.
— Ну, як би тобі пояснити — правда в тому, що дракони ніколи не існували, як ти (і я — доки мене не отруїли якихось кілька місяців тому) розумієш існування. Я говорю про реального дракона, draconis nobilis, зрозуміло; болотяний дракон, draconis vulgaris, — це звичайна тварина і не вартує нашої уваги. Справжній дракон, з іншого боку, — створіння такого довершеного духу, що він може набути видимої форми в цьому світі, тільки якщо його породить надзвичайно натренована уява. І навіть тоді вищезазначена уява повинна бути в місці, наскрізь просякнутому магією, що дає можливість межам між видимим та невидимим тоншати. В такому разі дракони можуть проскочити крізь неї, так би мовити, і проявити свою форму у матриці ймовірності світу. Мені це дуже добре вдавалося, коли я був живий. Я міг уявити, ох, п’ять сотень драконів заразом. Тепер Лісса, найбільш вправна з моїх дітей, ледве здатна уявити п’ятдесят миршавих істот. Багато, чи не так — як для прогресивного виховання. Вона насправді у них не вірить. Ось чому її дракони такі нецікаві — тоді як твій, — сказав голос Ґрейхи, — майже такий же довершений, як колись були мої. Очам замилування, хоч тепер, власне, я тих очей і не маю — в прямому розумінні.
Двоцвіт швиденько пробурмотів:
— Ти весь час говориш, що ти мертвий...
— То й що?
— Ну, мертві, е... вони, знаєш, не дуже балакучі. Як правило.
— Я був свого часу надзвичайно могутнім чарівником. Моя донька мене отруїла, звісна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади в нашій родині, однак, — покійник зітхнув чи, принаймні, зітхання почулося у повітрі кілька футів над його кріслом, — невдовзі стало очевидним, що жоден з моїх трьох дітей не має достатньої сили, щоб захопити владу над двома іншими. Вельми невтішна ситуація. Таке королівство, як наше, повинно мати лиш одного правителя. Тож я вирішив залишатися живим, виконуючи цю роль неофіційно, що — безумовно — страшенно їх усіх дратує. Я не дам своїм дітям можливості потішитися і поховати мене, доки з них не залишиться хтось один — і не проведе церемонію як слід. — Почулося якесь неприємне хрипке сопіння. Двоцвіт вирішив, що то, напевне, був смішок.
— Значить, нас викрав хтось із твоїх нащадків? — здогадався Двоцвіт.
— Лісса, — сказав голос покійного чарівника. — Моя донька. Її сила — найбільша. Дракони моїх синів здатні пролетіти не більше кількох миль, перш ніж вони починають танути у повітрі.
— Танути? Я дійсно помітив, що ми могли бачити наскрізь через того, який нас сюди приніс, — сказав Двоцвіт. — Мені тоді це здалося трохи дивним.
— Звичайно, — сказав Ґрейха. — Сила працює тільки поблизу Вірмберґу. Це, бачиш, закон обернених квадратів[49]. В усякому разі, я так думаю. Коли дракони віддаляються від місця Сили, вони починають марніти. Інакше моя маленька Лісса на сьогодні вже правила б усім світом, якщо я щось таки в цьому тямлю. Та я розумію, що не повинен тебе затримувати. Ти, мабуть, хочеш врятувати свого друга.
Двоцвіт роззявив рота від несподіванки.
— Грана? — сказав він.
— Ні, не того. Худющого чарівника. Мій син Ліо!рт намагається порубати його на шматки. Я був у захопленні від того, як ти його порятував. Порятуєш, тобто.
Двоцвіт випростався у повний зріст, що виявилось нескладно.
— Де він? — запитав куций турист, крокуючи до дверей на героїчний манер (як він сподівався).
— Просто йди стежиною, яку помітиш серед пилюки, — сказав голос. — Лісса інколи мене навідує. Їй одній вистачило духу мене вбити. Яблуко від яблуні, як кажуть. Щасти тобі, до речі. Здається, пригадую, що вже це казав. Тобто, ось-ось скажу. Гримучий голос затих в лабіринті дієслівних форм, а Двоцвіт тим часом біг щодуху уперед глухими тунелями в компанії дракона, що супроводжував його легким підстрибом. Та незабаром Двоцвіт притулився до колони, геть задихавшись. Здавалося, він вже цілу вічність не мав ані крихти в роті.
«А чому б тобі не полетіти?» — озвався голос Дев’ятисила у його голові. Дракон розпростав крила, зробив кілька пробних махів і відразу ж піднявся над землею. Двоцвіт якусь мить спостерігав, мов зачарований, а тоді підбіг і швидко виліз йому на шию. Незабаром вони вже були в повітрі, кілька футів понад землею, і поринули уперед, залишаючи за собою клуби пилу.
Двоцвіт тримався за шию дракона так міцно, як лиш міг, коли вони стрімко проносились через низку гротів, спускаючись у глибочінь гори, а потім підіймалися догори вздовж гвинтових сходів, що легко могли б вмістити армію солдат. Наверху вони випірнули у більш заселену територію: відполіровані до блиску дзеркала на кожному куті у коридорах відбивали бліде світло.
«Я чую тут дух інших драконів».
Крила залопотіли так швидко, що вже неможливо було встежити за їхнім рухом, і Двоцвіт мало не беркицьнувся, коли дракон змінив напрям і понісся боковим коридором, наче йому віжка під хвіст попала. Ще один крутий поворот — і ось вони випірнули з бокового входу тунелю у просторий грот. Внизу виднілися завали каміння, а згори світло пучками пробивалося крізь великі отвори під покрівлею. Там, під стелею, між іншим, кипіло життя... доки Дев’ятисил летів, розсікаючи крилами повітря, Двоцвіт пильно розглядав тіні великих крилатих істот на кільцях-сідельцях та крихітні фігурки людей, що примудрялися ходити вниз головою.
«Це місце для ночівлі», — сказав дракон вдоволеним тоном.
Двоцвіт продовжував споглядати дивне місце, коли раптом одна з тіней високо угорі відокремилась від стелі і почала на очах збільшуватись...
Ринсвінд спостерігав, як бліде обличчя Ліо!рта віддалялось і врешті зникло з поля зору. Чудеса, хіба ні, не замовкала якась мала частка його мозку, чому я піднімаюсь?
Тоді його почало обертати у повітрі, і до нього повернулось відчуття реальності. Він падав униз на вкрите гуано каміння.
Від такої перспективи йому зайшли памороки. В цей момент із глибин пам’яті виплили слова заклинання, як це завжди траплялося в критичних ситуаціях. Чому б тобі нас не промовити, здавалось, настійливо пропонували вони. Що тобі втрачати?
Ринсвінд змахнув рукою, продовжуючи стрімголов летіти вниз.
— Ашонай, — закликав він. Слово спалахнуло перед ним холодним голубим вогником, тріпочучи на вітрі.
Він змахнув іншою рукою, не тямлячи себе від страху і чар, що переповнювали його свідомість.
— Ібіріс, — протяжно промовив він. Звук матеріалізувався мерехтливим оранжевим словом, поруч свого попередника.
— Ешорін, Кванті, Пайсен. Н’ґурад. Ферінґомелі. — Слова довкола нього пломеніли кольорами веселки, і він замахнувся назад обома руками, готовий вивільнити останнє восьме слово, що з’явилося б у сліпучому октариновому сяйві і скріпило б заклинання.
—... — почав він.
Йому раптом перехопило дух, а заклинання розсипалось, як пазли, і погасло. Пара рук обхопили його довкола пояса, і увесь світ шарпнувся убік тієї миті, коли дракон виринув зі свого піке, на долю секунди черкнувши пазурами найвищий камінь на запаскудженій долівці — найнижчого місця Вірмберґу. Двоцвіт радісно засміявся.
49
Властивість драконів Вірмберґу матеріалізуватися силою думки дає можливість зробити висновок про їхню електромагнітну (фотонну) природу. Отож чим далі вони перебувають від «джерела сили», тим слабшим стає їхнє власне електромагнітне поле і здатність долати гравітацію. —