І спалахнуло сліпуче світло.
І настала непроглядна темрява.
Під ногами Ринсвінда з’явилася м’яка долівка, а навкруги — рожеве світло і багато-багато людей, які щось схвильовано кричали.
Він ошелешено роззирнувся довкола себе. Він стояв у якомусь тунелі, заповненому здебільшого стільцями, на яких сиділи пристебнуті пасками люди у дуже дивному одязі. І всі вони щось йому кричали.
— Прокинься! — прошипів він. — Допоможи мені!
Тягнучи на собі напівпритомного туриста, він позадкував, рятуючись від натиску юрби, доки його вільна рука не намацала на дверях клямку дивної форми. Він покрутив її і вислизнув, гримнувши за собою дверима.
Роздивляючись нове приміщення, в якому він опинився, чарівник зустрівся поглядом із переляканою молодою жінкою, котра, впустивши на землю тацю, яку тримала в руках, дико заверещала.
Це був той вереск, що допомагає вийти із заціпеніння. Ринсвінд, який вже наскрізь просяк адреналіном від страху, повернувся і прошмигнув біля неї уперед. Там знову були стільці. Коли він настійливо поволік Двоцвіта центральним проходом, люди, що сиділи по обидва боки від нього, попригинали голови. За рядами стільців він помітив маленькі віконця. А за віконцями, на фоні пухнастих хмар, — крило дракона. Срібне крило.
Мене з’їв дракон, подумав він. Нісенітниця, відповів він сам собі, ти не міг би бачити з черева дракона. Тут його плече зачепило двері у далекому кінці тунелю, і він пройшов крізь них у конусоподібну кімнату, що була ще дивнішою, ніж сам тунель.
В ній було повно миготливих вогників. Серед усіх тих вогників, у контурних кріслах, сиділо четверо людей, які витріщились на нього з роззявленими ротами.
Він повернув до них голову і помітив, що їхні погляди змістилися убік. Ринсвінд поволі обернувся. Поруч нього стояв п’ятий чоловік — бородатий і смаглявий молодик — схожий на кочівника з народу Великого Нефу.
— Де я? — запитав чарівник. — У череві дракона?
Молодий чоловік потиху відступив назад і тицьнув маленьку чорну коробочку чарівникові під ніс. Четверо в кріслах попригиналися.
— Що це? — сказав Ринсвінд. — Знімкувальна коробка? — Він простягнув руку і взяв її, що, вочевидь, здивувало смаглявого чоловіка, який закричав і спробував вихопити її у чарівника. Знову почувся крик — цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він вже був не в кріслі. Він стояв, націливши щось мале і металеве на молодого чоловіка.
Це подіяло дивовижним чином. Чоловік відповз назад, піднявши руки вгору.
— Будь ласка, віддайте мені бомбу, сер, — сказав чоловік із металевою штукою у руках. — Обережно, будь ласка.
— Оцю річ? — перепитав Ринсвінд. — Тримайте! Мені вона не потрібна! — Чоловік взяв її дуже обережно і поклав на підлогу. Люди в кріслах розслабилися і один з них почав щось наполегливо говорити стіні. Чарівник із подивом за ним спостерігав.
— Не рухатись! — різко крикнув чоловік зі шматком металу — амулет, вирішив Ринсвінд. Смаглявий позадкував у куток.
— Те, що ви зробили, — дуже мужньо з вашого боку, — сказав Ринсвінду власник амулета. — Ви це знаєте?
— Га?
— А що з вашим другом?
— Другом?
Ринсвінд подивився на Двоцвіта, який все ще мирно дрімав. Це його не здивувало. А от що справді було дивним — це те, що на Двоцвітові тепер був інший одяг. Дивний одяг. Його бриджі тепер закінчувались вище колін. Зверху на ньому було щось на зразок жилета з яскравого, строкатого матеріалу. На голові він мав невеликий кумедний солом’яний капелюх. З пером збоку.
Якийсь дискомфорт у районі ніг змусив Ринсвінда опустити погляд. Його одежа також змінилась. Замість зручної старої мантії, так чудово пристосованої до швидкісних забігів у всіх можливих випадках, його ноги облягали труби з якоїсь тканини. З того ж самого матеріалу була і його куртка...
До цього моменту він ніколи не чув тієї мови, якою говорив чоловік із амулетом. Вона була досить груба і дещо схожа на мову Серединних земель — але чому ж він розумів кожне слово?
Стривайте, вони несподівано з’явились у цьому драконі після того, як... матеріалізувались у тій загаті, вони у ній бовтались, кудись волочились, вони — вони почали розмову в аеропорту так невимушено, що вирішили сісти поруч у літаку, і він обіцяв показати Джеку Цвейблумену місцеві цікавинки, коли вони повернуться у Штати. Так, саме так і було. А тоді Джек раптом занедужав, а він почав панікувати і притягнув його аж сюди, чим несподівано для всіх налякав того терориста. Зрозуміло. Та що ж, на бога, означає «Серединні землі»?
Доктор Р’їнсвенд потер скроні. Зараз йому б точно не завадило хильнути чогось міцного.
Парадокс розходився колами по безкрайому плесу причинності.
Мабуть, найважливіша річ, яку треба було б пам’ятати кожному поза межами сумарної цілісності мультисвіту, було те, що хоча чарівник із туристом з’явились на борту літака справді недавно — разом з тим вони перебували в ньому увесь той час, що й інші пасажири, від початку рейсу. Іншими словами: так само як правдою було те, що вони з’явились у цьому конкретному комплекті фізичних вимірів буквально кілька хвилин тому, правдою також було і те, що вони жили в ньому увесь цей час. Саме на цьому моменті лексикон нормальної людини впирається у глухий кут, розвертається і йде перехилити чарчину.
По суті все не так складно — кілька квінтильйонів атомів щойно матеріалізувалися (а водночас і ні, позаяк й раніше були) у всесвіті, де їм, власне, не слід було опинятися. Зазвичай такі речі закінчуються величезним вибухом, але оскільки всесвіти є надзвичайно еластичними, цей конкретний всесвіт врятував себе від такої розв’язки, розтягнувши, мов гумку, свій часо-просторовий континуум до такої межі, щоби в нього спокійно помістились усі зайві атоми, а тоді швидко стягнув його до розміру освітленого кола навколо багаття, яке за відсутності іншого терміну його мешканці за звичкою називали Теперішнє. Це, звісно, вплинуло на історію — було на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше і таке інше — та в цілому епізод відбувся майже непомітно.
Втім, поза межами цього конкретного всесвіту відголоски тієї незначної затримки розкотились горохом по Сумарності, залишаючи вм’ятини на стінах цілих вимірів та руйнуючи галактики, як карткові будиночки.
Однак все це зовсім не спадало на думку доктору Р’їнсвенду — неодруженому чоловікові 33 років, що народився в Швеції і виріс у Нью-Джерсі, а також спеціалісту з явища відшарування окисів у певних атомних реакторах. Так чи інакше, він, напевне, все одно не повірив би цьому.
Цвейблумен, здавалося, ще й досі не прийшов до тями. Стюардеса, яка провела Р’їнсвенда до його місця під аплодисменти решти пасажирів, занепокоєно над ним схилилася.
— Ми надіслали радіограму, — сказала вона Р’їнсвенду. — Коли ми приземлимося, на вас вже чекатиме швидка допомога. О, тут у списку пасажирів записано, що ви доктор...
— Я не знаю, що з ним таке, — перебив він. — Інша справа, якби він був магноксовим реактором[51]. Це в нього якась шокова реакція?
— Я ніколи...
Її речення обірвав оглушливий гуркіт у хвості літака. Декілька пасажирів залементували. Несподіваний порив вітру підхопив у вихор кожен журнал чи газету, що вільно лежали на сидіннях, і стрімко пронісся вперед по салону.
Щось іще насувалося на них із проходу. Щось велике і овальне, дерев’яне і скріплене мідними скобами. Що мало сотню ніжок. Якщо воно було тим, чим здавалося, а саме скринею, яка розгулювала салоном — схожою на ті, що фігурують в оповіданнях про піратів, до верху набитою нечесно заробленим золотом та коштовностями — тоді те, що було її кришкою, раптом роззявило рота.
Коштовностей там не було. Зате там було пребагато великих квадратних зубів — білих, як білий явір, і пульсуючий язик — червоний, як червоне дерево.
Стародавня валіза збиралася його зжерти.
Р’їнсвенд вчепився за непритомного Цвейблумена, якою б малою підтримкою наразі це не було, і забурмотів щось сам до себе з переляку. Понад все на світі він хотів би опинитися зараз деінде...