— Не все котові масниця, — сказав, як відрізав Ринсвінд. — Життя узагалі — сувора річ.
Він понишпорив у клунках біля стіни і витягнув важкий ятаган із вигадливим гравіюванням, що був, напевне, улюбленою забавкою якогось пірата. Це була саме така зброя, чия нищівна сила, ймовірно, завдячувала як її вазі, так і напрочуд гострому лезу. Він незграбно взяв її у руки.
— Чи залишив би він таку річ без нагляду, якби вона могла заподіяти йому шкоду? — вголос подумав Двоцвіт.
Ринсвінд, пропустивши його слова повз вуха, зайняв вичікувальну позицію за дверима. За якихось десять хвилин вони відчинилися, і він рішуче кинувся в наступ, вихнувши шаблею через дверний отвір на рівні, як він собі гадав, голови троля. Вона безперешкодно розсікла порожнечу і врізалася в одвірок, а він тим часом, не втримавшись на ногах, беркицьнувся на землю.
Над ним почулося протяжне зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тифіса, який скрушно хитав головою.
— Воно б не заподіяло мені шкоди, — сказав троль, — і все ж мені боляче. Дуже боляче. — Він потягнувся над чарівником до дверей і висмикнув шаблю з дерева. Без особливого зусилля він зігнув лезо в обруч і відшпурнув його убік — воно покотилось по скелястому пагорбу, аж доки не врізалося у камінь, а тоді, відскочивши від нього та все ще обертаючись, розпрямилось у сріблясту дугу, один кінець якої губився в туманах, що збиралися над Краєпадом.
— Справді дуже боляче, — наголосив він. Простягнувши руку за двері, він взяв з підлоги торбину і кинув її Двоцвітові.
— Це туша оленя, на вигляд приблизно така, як вам, людям, до вподоби, та кілька омарів, та ще морський лосось. Окружність подбала, — сказав він спокійним тоном.
Він подивився пронизливим поглядом на туриста, а тоді униз, на Ринсвінда.
— Чого ви так витріщаєтесь? — спитав він.
— Просто ти зараз — почав Двоцвіт.
— ...порівняно з учорашнім вечором, — продовжив Ринсвінд.
— Ти настільки змарніві — випалив нарешті Двоцвіт.
— Зрозуміло, — сказав троль багатозначним тоном. — Переходимо до особистого, так? — він випрямився на повний зріст, що сягав наразі близько чотирьох футів. — Знаєте, хоч я і складаюся з води, та слава богу — не чурбак.
— Вибач, — сказав Двоцвіт, поспішно вибираючись з купи хутра.
— Ви ж — геть трухляві, — сказав троль, — але ж я не коментую те, чого ви не в змозі змінити, правда? Атож. Ми нічого не можемо вдіяти з тим, якими нас створив Творець, така моя думка. Але якщо вам цікаво почути, то ваш місяць, тут над диском, — впливає на світ значно сильніше, ніж супутники там, звідки я родом.
— Місяць? — перепитав Двоцвіт. — Я не розу...
— Усе вам треба розжовувати, — роздратовано сказав троль, — ну гаразд, я потерпаю від хронічних відпливів.
У глибині хатини задзеленчав дзвіночок. Тифіс пройшов через кімнату по скрипучій дерев’яній долівці до складного пристрою, химерного поєднання важелів, мотузок та дзвіночків, встановленого на найвищому березі Окружності, де воно проходило через його хижу.
Дзвінок задзеленчав ще раз, а тоді почав у дивному ритмі уривчасто дзенькати і так — впродовж кількох хвилин. Троль стояв і слухав, міцно притуливши до нього вухо.
Коли дзенькіт затих, він поволі обернувся і стривожено на них подивився.
— Ви — важливіші, ніж я думав, — сказав він. — Ви не будете чекати, доки прибудуть рятувальні судна. Вас заберуть літальним апаратом. Ось що передали з Круля. — він стенув плечима. — А я ж навіть повідомлення не встиг надіслати, що ви тут. Хтось, очевидно, знову смакує вулоське вино.
Він узяв великий дерев’яний молоток, що висів на кілочку біля дзвінка, і вистукав ним короткий передзвін.
— Це повідомлення піде від зв’язкового до зв’язкового назад аж до Круля, — сказав він. — Вражає, еге ж?
Воно примчало з-за моря, пливучи на висоті, що дорівнювала одному людському зросту, та все одно сила, що втримувала його у повітрі (чим би вона не була) нещадно лупила по поверхні води і залишала по собі пінисту доріжку. Ринсвінд знав, що то була за сила. Він був — і першим підтвердив би це — боягузом, невдахою, до того ж не дуже успішним навіть у цьому; проте він все одно залишався у певному розумінні чарівником, він знав одне із Восьми Великих Заклинань, по його дух з’явиться сам Смерть, коли він помре, і він міг упізнати майстерно сотворені чари, коли йому випадала така нагода.
Летюча лінза, що линула понад хвилями до острова, мала, мабуть, двадцять футів завширшки і була абсолютно прозора. По її краях сиділо багато людей в чорній одежі — кожен був надійно пристебнутий до тієї тарілки шкіряними ременями і кожен із таким страждальницьким виразом обличчя дивився униз на воду, що прозора тарілка здавалася наповненою ґорґульями.
Ринсвінд зітхнув із полегшенням. Це був такий нехарактерний для нього звук, що Двоцвіт відірвав свій погляд від тарілки, що швидко до них наближався, і зупинив його на чарівникові.
— Ми, виявляється, — велике цабе, — пояснив Ринсвінд. — Вони б не витрачали стільки чарів на двійко потенційних рабів. — Його обличчя засяяло, як мідний ґудзик.
— Яких чарів? — спитав Двоцвіт.
— Бачиш, цей диск, очевидно, був створений за допомогою Чудесного Концентратора Фреснеля[62], — сказав Ринсвінд авторитетно. — Це заклинання потребує багатьох рідкісних та нетривких інгредієнтів, таких як подих дракона і таке інше, а також щонайменше вісьмох чарівників четвертого рівня щотижня для його візуалізації. Виходить, на цій тарілці саме такі чарівники і вони, схоже, усі — обдаровані гідрофоби.
— Маєш на увазі, що вони не люблять воду? — спитав Двоцвіт.
— Ні, це б і не спрацювало, — сказав Ринсвінд. — Відраза — це притягальна сила, так само, як і любов. Вони по-справжньому її ненавидять, сама думка про воду викликає у них величезну огиду. Дійсно хороший гідрофоб повинен тренуватися на дегідрованій воді з народження. Я хочу сказати, що така магія потребує величезних затрат. Втім, із них виходять чудові маги-синоптики. Дощові хмари не витримують їхньої присутності і миттю розлітаються в різні боки.
— Звучить жахливо, — сказав водяний троль позаду них.
— А ще вони всі рано помирають, — сказав Ринсвінд, не зважаючи на нього. — Не витримують довго власного товариства.
— Іноді я думаю, що людина могла б мандрувати диском усе своє життя і не побачити всіх чудес, які варто побачити в цьому світі, — мовив Двоцвіт. — А тепер виявляється, що існує до того ж безліч інших світів. Коли я подумаю собі, що помру, не побачивши і сотої частини усього, що є під зірками, це викликає в мене почуття, — він замовк, підбираючи потрібне слово, а тоді додав: — смиренності, гадаю. Ну і обурення, звісно.
Літальний апарат зупинився, здійнявши довкола себе стіну бризок, за кілька ярдів від острова з того боку, що дивився на Середину світу. Він завис над водою, поволі обертаючись довкола своєї осі.
Постать у капюшоні, що стояла біля низької колони в самому центрі летючої лінзи, поманила їх кивком голови.
— Вам краще піти до них убрід, — сказав троль. — Не годиться змушувати їх чекати. До слова, було приємно з вами познайомитись. — він попрощався з ними обома, подавши свою вологу руку. Коли він пішов по воді, щоб провести їх трохи, двійко водоненависників, які сиділи найближче до них, відсахнулися з виразом глибокої відрази на обличчі.
Постать у капюшоні нахилилася і однією рукою спустила їм мотузяну драбину. В іншій руці вона тримала коротку сріблясту палицю, яка явно скидалася на щось таке, що вбиває людей. Перше враження Ринсвінда підтвердилося, коли фігура підняла палицю догори і безтурботно махнула нею в бік берега. Частина скелі щезла тієї ж миті, залишивши по собі порожнечу у невеликій хмарі пилу.
— Це щоб ви не думали, що я побоюсь нею скористатися, — сказала постать.
— Не думали, що ви побоїтеся? — повторив Ринсвінд, не зумівши приховати іронію.
— Ми знаємо тебе як облупленого, чарівнику Ринсвінде. Ти — хитра лисиця, до того ж облудна. Ти смієшся в обличчя Смерті. І те, як ти удаєш сполохану ворону, мене не ошукає.
62
Вид чарів, які концентрують розсіяну в просторі енергію і спрямовують її на матеріалізацію речей; названі за магом-винахідником.—