— Атож, — підтвердив Ринсвінд. — Він мав на увазі, чи збираєтесь ви знову поводитись з нами нелюб’язно, у вашій звичній манері? Це, мабуть, невелика пауза, щоб підкріпитись?
Ґархартра підняв руки вгору, наче хотів їх заспокоїти.
— Ну, ну. Не драматизуйте, — заперечив він. — Просто нам потрібно було доставити вас сюди якомога швидше. Ніхто не збирається перетворювати вас на рабів. Про це можете не хвилюватися.
— Це добре, — сказав Ринсвінд.
— Авжеж. Натомість вас принесуть у жертву, — спокійно продовжив Ґархартра.
— У жертву? Ви збираєтесь нас вбити? — чарівник підскочив як ужалений.
— Вбити? Так, звісно. Неодмінно. Інакше що ж то буде за жертвоприношення? Та ви не хвилюйтесь — це буде відносно неболяче.
— Відносно? Порівняно з чим? — сказав Ринсвінд. Він, не довго думаючи, ухопив високий зелений бутель, наповнений вином з морського винограду чи то пак медузи, і пожбурив ним у Церемоніймейстера, який миттєво підняв руку, наче хотів загородитись.
З кінчиків його пальців посипались іскри октаринового кольору, а повітря в кімнаті раптом стало в’язким і масним на дотик, що свідчило про вивільнення магічної енергії неабиякої сили. Бутель сповільнив свій рух, аж доки зовсім не зупинився і не завис у повітрі, помалу обертаючись.
У той же час невидима сила підхопила і відкинула Ринсвінда через усю кімнату, пришпиливши його, майже бездиханного, до стіни углибині кімнати високо над підлогою. Там він і повис, незграбно чеберяючи ногами, з перекошеним від несподіваної і безсилої люті обличчям.
Ґархартра опустив руку і неквапом обтер її до свого вбрання.
— Знаєте, я не хотів цього робити, — сказав він.
— Я здогадався, — промимрив Ринсвінд.
— Але для чого вам приносити нас в жертву? — спитав Двоцвіт. — Ви ж знаєте нас заледве п’ять хвилин!
— В тім-то й справа. Пожертвувати друзями було б якось не дуже достойно. Крім того, вас, так би мовити, було обрано. Я достеменно не знаю, хто з богів вас замовив, та Він дав цілком чітку вказівку. Слухайте, в мене немає часу на теревені. Стільки всього ще треба організувати, ви ж розумієте, — Церемоніймейстер відчинив двері та, перш ніж піти, озирнувся через плече. — Влаштовуйтесь зручно. І ні про що не турбуйтесь.
— Але ж ви нам так нічого і не сказали! — заскиглив Двоцвіт.
— А варто? Враховуючи, що вранці вас принесуть у жертву, — відказав Ґархартра, — навряд чи вартує псувати собі ніч марною тривогою. Гарних вам снів. Ну, чи як уже вийде.
Він зачинив за собою двері. На коротку мить довкола них спалахнули октаринові вогники, а це означало, що тепер вони замкнені так міцно, що жоден замковий майстер на землі не зміг би їх відімкнути.
Дзень, дзинь-дзелень прокотилося Окружністю під тихий шелест зір в нічному небі над ревучим Краєпадом.
Тертон, зв’язковий 45-ї ділянки, не чув такого брязкоту відтоді, як однієї ночі гігантського морського чудовиська винесло течією до Огорожі п’ять років тому. Він виглянув зі своєї хижі, яка за відсутності будь-яких підхожих острівців на його Ділянці була збудована на дерев’яних палях, ввігнаних у морське дно, — і почав вдивлятися у пітьму. Раз чи двічі йому здалося, що він бачить, як щось рухається вдалині. Власне кажучи, він повинен був взяти човна і поплисти туди, звідки доносився той настирливий шум. Однак тут, у суцільній темряві, така думка йому зовсім не сподобалась, тож він зачинив наглухо двері, накинув якусь ряднину на дзвіночки, що репетували, мов несамовиті, і спробував знову заснути.
То була марна справа, бо тепер уже й найвища смуга під Огорожею дзеленчала так, ніби там борсалося щось достоту велике і важке. Втупившись у стелю, він просидів хвилину-дві нерухомо, намагаючись не думати про великі довгі щупальця і очі завбільшки з озера, а тоді задув каганець і на два пальці прочинив двері.
Щось таки наближалося вздовж Огорожі, величезними нерівномірними стрибками, щонайменше на кілька метрів кожен. Воно вигулькнуло з пітьми прямо перед ним, і на мить Тертон побачив щось прямокутне, багатоноге, заплутане в морських водоростях, і — хоча воно й не мало жодних ознак, за якими можна було б дійти такого висновку — воно було дуже розлючене. Після того, як через його хижу промчало чудовисько, від неї залишилась купа дерев’яного сміття, щоправда, Тертон уцілів — в основному через те, що прилип до Окружності, як молюск до підводного рифу; через кілька тижнів його підібрало судно рятувального флоту, що поверталося з чергового рейсу додому, а згодом він утік із Круля, прихопивши лінзу гідрофобів (і в результаті набув симптомів гідрофобії у надзвичайно важкій формі); після низки всіляких пригод він врешті дістався Великого Нефу — настільки посушливого регіону на диску, що там постійно фіксувались від’ємні показники річних опадів, втім, він і там потерпав від надмірної вологості.
— Ти перевірив двері?
— Авжеж, — сказав Двоцвіт. — Вони так само міцно замкнуті, як і тоді, коли ти питав востаннє. Втім, є ще ж вікно.
— Пречудовий спосіб скрутити собі в’язи, — пробубнів Ринсвінд, все ще підвішений посередині стіни. — Ти сказав, що воно виступає понад Краєм світу. Тоді ну ж бо, зроби отой крок вперед і — е... пірнай у космічні широти, щоб замерзнути на бурульку чи, можливо, врізатися в якийсь інший світ на карколомній швидкості, чи кинутися стрімголов у розпечене жерло сонця?
— Я над цим подумаю, — відповів Двоцвіт. — Хочеш тістечко з морських водоростей?
— Ні!
— Ти коли збираєшся спускатися вниз?
Ринсвінд глухо загарчав. Частково тому, що почувався дуже ніяково. Заклинання Ґархартри було маловживаним і страшенно клопітким Особистим Гравітаційним Перевертом Атаварра, в результаті якого тіло Ринсвінда — доки сила чарів не вичерпається сама собою — було абсолютно впевнене, що «внизу» розташовано під кутом дев’яносто градусів до того напрямку, який більшість мешканців диска зазвичай сприймали як нисхідний. Тож він фактично стояв на стіні.
Тим часом пожбурений бутель продовжував безпомічно висіти в повітрі за кілька ярдів від нього. Для нього час — ну, не те щоб повністю зупинився, проте сповільнився на кілька порядків, тож його траєкторія досі зайняла кілька годин та кілька дюймів у реальності Двоцвіта та Ринсвінда. Зелене скло поблискувало у місячному промінні. Ринсвінд зітхнув і спробував зручніше вмоститись на стіні.
— І чому тебе ніколи нічого не хвилює? — дратівливо сказав він. — Нас тут збираються принести в жертву якомусь незрозумілому богу, а ти сидиш і наминаєш канапки з вусоногим раком.
— Нема злого, щоб на добре не вийшло, — сказав Двоцвіт.
— Ні, я — серйозно, ми ж навіть не знаємо, чому нас збираються вбити, — ніяк не міг заспокоїтись чарівник.
«А ти б хотів знати, еге ж?»
— Це ти сказав? — спитав Ринсвінд.
— Сказав що?
«Тобі вже вчуваються голоси, хе-хе», — почув Ринсвінд у своїй голові.
Від несподіванки він аж сів, перпендикулярно до підлоги.
— Ти хто? — строго запитав він.
Двоцвіт подивився на нього занепокоєно.
— Я — Двоцвіт, — сказав він. — І ти це чудово знаєш.
Ринсвінд обхопив руками голову.
— Це таки сталося, — простогнав він. — Я з’їжджаю з глузду.
«Слушна думка, — сказав голос. — Тут стає трохи тіснувато останнім часом».
Чари, що пришпилили Ринсвінда до стіни, раптом щезли зі слабеньким «трісь». Ринсвінд полетів вперед (що насправді було «донизу» для тих, хто твердо стояв ногами на підлозі) і гепнувся мішком додолу.
«Обережно — ти мене ледь не розчавив».
Ринсвінд зіпнувся на лікті і сягнув рукою в кишеню своєї мантії. Коли він вийняв руку, на його долоні сиділа зелена жабка, очі якої дивним чином сяяли у напівтемряві.
— Ти? — не повірив Ринсвінд.
«Поклади мене на землю і відступи назад», — жаба кліпнула очима.
Чарівник послухав і відтягнув убік приголомшеного Двоцвіта.