— Дуже цікаво, — зітхнула міс Фауст. — Тепер ми вже можемо їхати вниз?
— Звідси тільки вниз їхати й можна, — відрізав Невіглас. — Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!
— Тоді їдьмо донизу, — сказала міс Фауст.
— Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?
— Так, — сказав я. — Ви його знали?
— Дуже близько, — відповів Невіглас. — Знаєте, що я сказав, коли він помер?
— Ні.
— Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».
— Невже?
— Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! — Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.
— Дітей Гоніккера ви також знали? — спитав я.
— Малючня, повна маячні, — сказав він. — Так, так!
29 Зниклі, але не забуті
Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.
З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги — мого «Дня, коли скінчився світ».
Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, — сказав він. — Там такий пам’ятник — найбільший з усіх!»
Він не збрехав. Пам’ятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.
— Боже мій! — вигукнув я, коли зі своєю камерою виліз із таксі. — Нічого сказати, підходящий монумент для батька атомної бомби!
Мене розбирав сміх. Я попросив водія стати поряд з пам’ятником, щоб підкреслити масштаб. Потім попросив стерти наморозь, щоб відкрити ім’я покійного. Водій це зробив.
І тоді я побачив, Бог свідок, напис шестидюймовими літерами:
МАМА
30 Просто спляча
— Мама? — не повірив очам водій.
Я відтер іще трошки сніжно-крижаної кірки й відкрив ось цей вірш:
А під ним був іще один:
І під усім цим у колону було вмонтовано цементний квадрат з відбитком дитячої ручки. Під відбитком стояв напис: «Малюк Ньют».
«Якщо це мати, — сказав водій, — то що ж, у біса, вони поставили над батьком?» Він зробив непристойне припущення, як цей самий пам’ятник мав би виглядати.
Ми знайшли батька зовсім поряд. Його надгробок (точно згідно із заповітом, як я потім виявив) являв собою мармуровий куб сорок на сорок сантиметрів.
На ньому було вибито: «БАТЬКО».
31 Інший Брид
Уже був час їхати з кладовища, аж тут водій занепокоївся, у якому стані могила його матінки. Він спитав мого дозволу зробити короткий гак, щоб поглянути на неї.
Над похованням його матері стояв невеличкий, жалюгідний камінь, але річ не в тому.
Бо водій знов спитав мене, чи я не проти ще одного короткого гаку, на цей раз — до магазину могильних пам’ятників через дорогу від кладовища.
Боконістом я тоді ще не був, тому згодився неохоче. Будь-який боконіст, безсумнівно, з радістю згодився б піти з ким завгодно, куди завгодно. Боконон вчить: «Пропозиція неочікуваних подорожей — це уроки танців у школі Господа».
На вивісці було написано: «Авраам Брид із синами». Поки водій розмовляв з хазяїном, я ходив між надгробків — заготовок пам’ятників, поки що безіменних.
У виставковій залі я натрапив на зразок професійного жарту: над кам’яним ангелом підвісили вінок з омели, його п’єдестал був укритий кедровим віттям, а на мармуровій шиї та грудях мигтіла гірлянда ялинкових лампочок.
— Скільки за нього візьмете? — спитав я в хазяїна.
— Не продається. Йому вже сто років. Його зробив мій прадід, Авраам Брид.
— Тож ваша фірма настільки старовинна?
— Саме так.
— І ви також зветесь Брид?
— Четверте покоління на одному місці.
— А доктор Ейса Брид, директор Дослідної лабораторії, — ваш родич?