«Приязнь чи неприязнь ніяк на це не впливають», — казав Боконон. Важливе попередження, але забути його легко.
— Правда, що ви були керівником доктора Гоніккера, коли він тут працював? — спитав я доктора Брида телефоном.
— Лише на папері, — відповів він.
— Не розумію, — сказав я.
— Якщо б я дійсно керував Феліксом, — сказав Брид, — то був би зараз здатен завідувати вулканами, припливами, перельотами птахів та міграціями лемінгів. Ця людина була природним явищем, яким ніхто зі смертних не зміг би керувати.
10 Секретний агент Ікс-9
Доктор Брид призначив мені зустріч наступного ранку. Він сказав, що забере мене з готелю по дорозі на роботу, щоб уникнути складнощів при вході до Дослідної лабораторії. Її ретельно охороняли.
Отже, я мусив якось провести ніч в Іліумі. Я оселився в готелі «Дель Прадо» — осередку місцевого нічного життя. Бар готелю під назвою «Мис Код» був збірним місцем повій.
Трапилося так («Як мусило трапитись», — сказав би Боконон), що найближча до мене повія та бармен, котрий мене обслуговував, ходили до школи з Франкліном Гоніккером, мучителем жуків, середньою дитиною, зниклим нащадком.
Повія назвалася Сандрою й запропонувала мені такі втіхи, яких неможливо пізнати ніде, крім площі Пігаль та Порт-Саїду. Я сказав, що мені це не цікаво, а вона досить дотепно відповіла, що їй це також не цікаво. Пізніше виявилося, що ми обоє переоцінили нашу байдужість, але не дуже.
Утім, перш ніж порівняти наші пристрасті, ми побалакали про Френка Гоніккера, про старого татка, про Ейсу Брида та Загальну сталеплавильну компанію, а ще про Папу Римського й контроль народжуваності, а ще про Гітлера і євреїв. Ми говорили про шахраїв. Ми говорили про істину. Ми говорили про гангстерів та бізнесменів. Ми торкнулися теми хороших бідних людей, котрих саджають на електричний стілець, і багатих мерзотників, які цього уникають. Ми говорили про релігійних людей зі збоченнями. Ми багато про що говорили.
І ми повпивалися.
Бармен дуже мило поводився із Сандрою. Вона йому подобалась. Він поважав її. Він розповів мені, що в Іліумській середній школі Сандра була головою комісії з визначення класних кольорів. «Кожний клас першого року навчання, — пояснив він, — мав обрати певні кольори для значків, щоб потім з гідністю носити їх до випуску».
— Які ж кольори ви обрали? — спитав я.
— Помаранчевий із чорним.
— Гарні кольори.
— Я теж так уважаю.
— А Франклін Гоніккер теж входив до складу комісії?
— Нікуди він не входив, — зневажливо сказала Сандра. — Ніколи не брав участі в комісіях, ніколи не грався ні з ким, не водив дівчат гуляти. Не знаю, чи взагалі він розмовляв з дівчатами. Ми прозвали його «Секретний агент Ікс-9».
— Ікс-9?
— Авжеж! Він завжди поводився так, ніби поспішає з однієї явки на другу і не може ні з ким розмовляти.
— А може, у нього справді було дуже таємне життя? — припустив я.
— Та ні!
— Ні, — чмихнув бармен. — Він був з тих хлопців, що збирають моделі літаків і займаються всілякими нісенітницями.
11 Протеїн
— Він мав виголосити нам привітання, — сказала Сандра.
— Хто мав? — спитав я.
— Доктор Гоніккер — старий.
— І що ж він виголосив?
— Він не прийшов.
— І привітальної промови не було?
— Та ні, була. Доктор Брид, той, з ким ви побачитесь завтра, з’явився весь захеканий і щось там промовив.
— Що саме?
— Сказав, сподівається, що багато хто з нас зробить кар’єру в науці, — Сандра не вважала ці слова смішними. Вона пригадувала урок, що сильно вразив її, і повторювала його затинаючись, але старанно. — Сказав, що головна проблема світу… — Вона зупинилась, роздумуючи, потім невпевнено повела далі: — Головна проблема світу в тому, що люди тримаються старих забобонів, а не науки. Сказав, що якби всі більше займалися наукою, не було б усіх цих халеп.
— Він ще сказав, що наука колись розкриє головну таємницю життя, — додав бармен, почухав потилицю і спохмурнів. — Щось таке я читав у газеті цими днями, нібито нарешті відкрили цей секрет… про що ж там ішлося?
— Не чув, — промимрив я.
— Я читала, — сказала Сандра. — Два дні тому.
— Саме так, — сказав бармен.
— Отже, у чому полягає секрет життя? — спитав я.
— Забула, — зітхнула Сандра.
— Протеїн, — проголосив бармен. — Вони відкрили якийсь секрет протеїну.
— Ага, — сказала Сандра, — саме так.
12 Насолода кінця світу
Потім до нас приєднався бармен старшого віку. Там, у барі «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, він розповів мені, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барі, де ми сиділи. Він розтягував слова, як В. К. Філдс[5], а його ніс був схожий на добірну полуницю.