— Отже, якщо я вас правильно зрозумів, існує третя?
— Так. Але ще менша за розмірами, з дуже малою масою, зовсім бідна на водень порівняно з планетами нашої сонячної системи. Співвідношення воднево-аміакових і таких, як у них, киснево-водяних з дуже малою масою планет у нашій Галактиці — три до одного. Отже, для освоєння й колонізації їм лишається кілька мільйонів планет з дуже малою масою.
Промисловець глянув на блакитне небо, перевів погляд на зелень дерев, що їх оточувала, і запитав:
— А такі планети, як наша?
— Наша сонячна система — перша, що їх по-справжньому зацікавила. Очевидно, її розвиток досі не вкладався в їхні загальновідомі істини, — пояснив Астроном.
— Отже, це означає, що пришельці з космосу — мешканці астероїдів?
— Звичайно, ні. Астероїди — малі планети — то інша річ.
— А чому ви, астроном, лише наводите їхні загальні міркування?
— Наші гості не обмежуються викладкою лише голих фактів. Вони науково обгрунтували свою теорію еволюції зірок, і я змушений був її визнати. Набагато вірогіднішу від теорій, на які коли-небудь спиралась наша астрономія. їхня теорія розроблялася суто математично й передбачила саме таку Галактику, яку вони описують. Як бачите, у них донесхочу світів. І вони не зазіхають на чужі планети. Принаймні, на нашу.
— Справедливо, якщо це правда. Хоч істоти можуть бути розумними, та не розсудливими. Можливо, наші пращури й були розумними, та, безумовно, нерозсудливими. Який, сенс, скажімо, у знищенні майже всієї високорозвиненої цивілізації в атомному катаклізмі через причини, яких і досі не можуть визначити наші історики? — замислено мовив Промисловець. — Після того, як скинули перші атомні бомби на Східні Острови Сонця… забув уже їхню давню назву, стало можливим тільки єдине завершення, що й трапилось.
Він роззирнувся й спитав:
— Куди це ми зайшли? Чи наші пошуки, бува, не марна справа?
Але Астроном, який ішов попереду, хрипко сказав:
— Не марна, сер. Дивіться!
Рудий та Щуплий непомітно крались за старшими. Це було неважко: батьків щось турбувало, їх цілком поглинула розмова. Предмет їхніх пошуків важко було помітити крізь зарості, хлопці самі мусили за ними ховатись.
— Ого! Диви! Справжнє тобі срібло! — вигукнув Рудий.
Але не він, а Щуплий по-справжньому розхвилювався. Він уп’явся очима в друга.
— Я знаю, що це. Це — космічний корабель. Мабуть, тому й приїхав мій батько. Він один з найвідоміших у світі астрономів, а твій батько мав його неодмінно запросити, якби корабель тут здійснив посадку.
— Що ти торочиш? Тато й гадки не має про цю штуку. Він прийшов сюди лише тому, що я чув уночі грім. До того ж, космічних кораблів не існує.
— Ні, існують. Дивись. Бачиш ті круглі штуки? Це дюзи. А то — ракетні двигуни.
— Звідки ти все це знаєш?
Щуплий спалахнув:
— Я про них читав. У мого батька є книжки. Старовинні. Довоєнні.
— Гм. Довоєнні! Дуриш ти все.
— Неправда! Батькові потрібні книжки. Він викладає в університеті. Це його робота.
Хлопчик майже кричав, і Рудому довелося його осмикнути.
— Хочеш, щоб вони нас почули? — обурено прошепотів він.
— Все-таки це космічний корабель.
— Слухай, Щуплий, ти кажеш, цей космічний корабель з іншого світу?
— Напевно. Дивись, як мій батько роздивляється його. Він би нічим більше так не зацікавився.
— Інші світи! Де вони, ті інші світи?
— Скрізь. От, наприклад, планети. Це такі самі світи, як і наш. Може, й інші зорі мають свої планети. Може, їх трильйони.
Рудий відчув себе знищеним, розчавленим.
— Здурів, чесне слово, — пробурмотів він.
— Гаразд, я тобі доведу.
— Стій, ти куди?
— До них. Скажу батькові, може, ти повіриш, що професор астрономії знає, що…
Він випростався на повен зріст.
— Стривай, хочеш, щоб нас помітили? Вони ж і не здогадуються, де ми. Хочеш, щоб загризли запитаннями й дізнались про звірят?
— А мені начхати! Ти сам сказав, що я здурів.
— Ябеда! Обіцяв мовчати.
— Не збираюсь я нічого казати, та коли вони дізнаються, сам будеш винний: перший почав сперечатись, сказав, що я здурів.
— Беру свої слова назад, — буркнув Рудий.
— Та нехай уже.