Щуплий трохи розчарувався. Йому кортіло побачити корабель зблизька, але зламати клятву він не міг.
— Щось він замаленький, — сказав Рудий.
— Звісно, мабуть розвідник.
— Б’юсь об заклад, тато в нього нізащо не залізе.
Щуплий думав так само. Тим більше, це було слабке місце в його власних міркуваннях, тому він промовчав.
Рудий підхопився, видно все це добряче йому набридло.
— Слухай, гайда звідси. Ще повно справ, не можна ж стирчати тут цілісінький день, витріщивши очі на якусь стару таратайку. Треба щось робити зі звірятами, якщо хочемо стати циркачами. Для циркачів це найголовніше. Вони мусять дбати про звірят. От чим я зараз і займуся, — сказав турботливо Рудий.
— Для чого, Рудий? У них там повно м’яса. Давай краще подивимося, — запропонував Щуплий.
— На що там дивитись? Он уже наші батьки збираються йти. Та й обідати вже час. І взагалі, Щуплий, — почав його переконувати Рудий, — ми не повинні викликати підозру, а то як почнуть допитувати. Ти що, не читав детективів? То затям: надумав іти на справжнє діло — тримайся так, щоб не викликати підозри, тоді тебе не викриють.
— Ну, гаразд.
Щуплий неохоче підвівся. Раптом кар’єра циркача видалась йому облудною, нікчемною в порівнянні зі славою великого астронома, і здивувався: як він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.
Вони пішли схилом униз. Щуплий, як і перше, позаду.
— Мене найбільше вразила ця висока кваліфікація роботи, — сказав Промисловець.
— Що нам від того? — гірко зауважив Астроном. — Вони всі загинули. Другого корабля не буде. Вони випадково помітили життя на нашій планеті. Іншим розвідувальним групам не доведеться наближатися, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі немає планет із надто малою масою.
— Отже, можна припустити лише одне: сталася аварія.
— Корабель майже не пошкоджений. Його можна було б полагодити, якби хоч один із них врятувався.
— Навіть якби хтось і врятувався, ні про які торговельні зносини не може бути мови: вони надто несхожі на нас. Це дуже незручно. Все кінчено, годі про це.
Вони зайшли до будинку, і Промисловець привітався з дружиною.
— Люба, обід готовий?
— Як тобі пояснити… — Вона завагалась і поглянула на Астронома.
— Що скоїлось? — спитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Гадаю, наш гість не зважатиме на сімейну перемовку.
— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном і непомітно відійшов у протилежний куток кімнати.
— Розумієш, любий, — поспішно зашепотіла дружина, — Куховарка розлютована. Я вже стільки часу заспокоюю її. Чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий це зробив.
— Що саме?
Здавалось, Промисловець зовсім не збентежений, навпаки, потішений: стільки місяців він із сином переконували дружину називати хлопчика “Рудий”, а не його справжнім, трохи кумедним ім’ям, яке скидалось на дитяче прізвисько.
— Він забрав майже весь фарш.
— І з’їв його?
— Сподіваюсь, ні. Адже фарш сирий.
— А навіщо він йому?
— Не уявляю. Я не бачила його від сніданку. Куховарка помітила, як він дременув з кухні. У мисці майже не залишилося фаршу, а вона збиралася приготувати з нього обід. Ти ж знаєш Куховарку, їй довелося готувати щось інше, а це означає: цілий тиждень нам не буде спокою. Поговори з Рудим, любий, нехай він навіть не потикається в кухню, до того ж, йому не завадить вибачитись перед нею.
— Облиш. Вона наша служниця. Якщо ми не нарікаємо на зміну в меню, яка для неї різниця?
— Лише подвійна робота. Вона вже натякала, що хоче йти від нас. Ти ж знаєш, як важко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.
Це був серйозний аргумент. Промисловець неуважно глянув навколо.
— Напевно, твоя правда. Тільки-но він прийде, я поговорю з ним.
— Вже йде.
Рудий зайшов до кімнати й весело сказав:
— Здається, вже пора обідати. — Він підозріло перевів погляд з матері на батька. — Але треба спершу вмитися, — додав він і попрямував до інших дверей.
— Зачекай, — зупинив його Промисловець.
— Чого?
— Де твій маленький друг?
— Десь тут, — недбало відповів Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувся, а його нема. — Це була правда, і Рудий відчув під собою твердий грунт. — Я сказав йому, що вже пора обідати. Кажу йому: треба вертатись додому, а він каже: так. Тоді я пішов, а потім, коли я був уже біля струмка, озирнувся, а…
Астроном урвав цей слововилив, відвівши погляд від журналу, який неуважно гортав.
— Я зовсім не хвилююсь за свого сина. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.