— Яка рушниця?
— Я читав про неї в тих старовинних книжках. Більшість людей на космічних кораблях мала рушницю-дезинтегратор. Націлять на тебе — ти й розсипався на порох.
— Але ж досі вони не націлювали.
— Це ти так думаєш. А я не збираюсь тут тинятись і чекати, поки мене розкладуть на елементи. Я йду по батька.
— Боягуз! Нікчемний зрадник!
— Ну й нехай. Лайся, скільки завгодно, та коли ти їх зараз хоч пальцем торкнеш, — вони залюбки розкладуть тебе. Ось почекай, сам побачиш. Тоді начувайся!
Він почав спускатись вузенькими крученими сходами, вниз, спинився на площадці, потім кинувся назад.
Східцями піднімалася мама Рудого. Вона часто й важко дихала, але всміхалась до Щуплого: все ж гість.
— Рудий! Гей, Рудий! Ти там. Не ховайся. Я знаю, ви тримаєте їх нагорі. Куховарка бачила, куди ти побіг з м’ясом.
— Привіт, ма! — голос у Рудого тремтів.
— Покажи-но мені цих бридких звірів. Я повинна пересвідчитися на власні очі, що ти їх позбувся.
Це — кінець! Але хоча його чекало покарання, Рудий відчув, ніби камінь впав із плечей. Принаймні, він ні за що не відповідатиме.
— Вони тут, ма. Я їм нічого не зробив. Я не знав. Вони зовсім крихітні звірятка. Я думав, ти дозволиш мені їх тримати, ма. Я б нізащо не брав м’яса, якби вони їли траву або листя, ми ж не змогли ніде знайти хороших горіхів чи ягід, а Куховарка не дозволяє мені нічого брати. Я мушу вмовляти її, і не знав, що м’ясо для обіду, і…
Він торохтів, страх опановував ним, і хлопець не помічав, що мати не слухає його. Вона втупила зляканий погляд у клітку і закричала, закричала тонко й пронизливо.
— Скромні похорони — це все, що ми можемо для них зробити. Не варто привертати увагу громадськості, — сказав Астроном, аж раптом вони почули крик.
Дружина Промисловця ще не оговталась, вона бігла весь час. Лише через декілька хвилин чоловік привів її до тями.
— Вони там, у коморі. Я не знаю, хто вони, ні… ні… — нарешті змогла вона вимовити.
Промисловець хотів був зараз же рушати, але вона заступила йому дорогу.
— Ні, ти не підеш. Накажи кому-небудь із слуг. Нехай візьмуть з собою рушницю. Кажу тобі, ніколи не бачила нічого подібного Маленькі огидні потвори з… з… не можу навіть знайти слово. Тільки подумай, Рудий тримав їх, годував м’ясом.
— Я лише… — почав був Рудий.
— Це не… — додав Щуплий.
— Ну, хлопці, встругнули ви сьогодні. Гайда додому! І ні звуку мені. Ні звуку! Не хочу знати, що ви там теревените. Пізніше; коли всі заспокояться, я вас вислухаю. Щодо тебе, Рудий, я особисто простежу, щоб тебе покарали належним чином. — Він повернувся до дружини. — Хоч би які ті звірі не були, їх треба негайно знищити.
Коли хлопці вже не могли їх почути, він м’яко додав:
— Ну, заспокойся, заспокойся. Діти цілі й неушкоджені. Зрештою, нічого страшного не сталося. Знайшли собі нову забавку та й годі.
— Пробачте, мадам, не могли б ви описати цих тварин? — уривчасто спитав Астроном.
Вона заперечливо похитала головою. Вона не могла говорити.
— Не могли б ви…
— Вибачте, але я мушу заспокоїти її, — сказав Промисловець.
— Зачекайте хвилинку, прошу вас. Ваша дружина каже, що ніколи не бачила таких звірів. Напевно, у ваших краях не було ще таких унікальних тварин.
— Перепрошую, але годі зараз про це.
— Якщо тільки ці тварини не приземлились сьогодні вночі.
Промисловець відсахнувся.
— Що ви маєте на увазі?
— Вважаю, нам треба негайно йти до комори, сер.
Промисловець кілька секунд пильно дивився на нього, потім крутнувся й кинувся бігти. Астроном — за ним. Позаду чувся пронизливий крик.
Промисловець дивився на них, не відводячи погляду, потім глянув на Астронома, знову на них.
— Це вони?
— Вони, — сказав Астроном. — Немає сумніву, що ми їм так само огидні, як і вони нам.
— Що вони говорять?
— Що їм страшенно незручно, вони втомлені, навіть хворі, але при посадці серйозно не постраждали, а хлопці їх не кривдили.
— Не кривдили! Схопили, посадили в клітку, годували травою й сирим м’ясом! Скажіть-но, можна й мені з ними поговорити?
— Для цього потрібен час. Слід зосередитись. Ви почуєте їх, хоч, може, не зразу.
Промисловець спробував. Його обличчя аж скривилось від напруги. Він передавав одну й ту саму фразу: “Хлопчики не знали, хто ви”. Раптом у мозок стукнуло: “Ми це зрозуміли, і хоча вони збирались використати нас для своєї втіхи, ми їх не атакували”.
“Не атакували?” — подумав Промисловець, і не помітив, що повторив це вголос.
“Звісно, що так, — надійшов сигнал-відповідь. — Адже ми озброєні”.
Одне з бридких створінь у клітці підняло якийсь металевий предмет і на покритті клітки й на даху комори раптом з’явилась дірка з обвугленими краями.
“Сподіваємося, — надійшов наступний сигнал, — дах неважко буде відремонтувати”.
Промисловець відчув себе неспроможним далі приймати сигнали.
— Із такою зброєю вони дозволили захопити себе, замкнути в клітці? — звернувся він до Астронома. — Не розумію.
І почув спокійну відповідь: “Ми ніколи не кривдимо дітей мислячих істот”.
Сутеніло. Промисловець навіть не згадав про вечерю. Він раз У раз повертався до того, що його бентежило.
— Ви справді вірите, що корабель полетить? — спитав він Астронома.
— Вони запевняють, — відповів той, — отже, полетить. Сподіваюсь, вони скоро повернуться.
— Коли вони повернуться, — енергійно сказав Промисловець, — я виконаю нашу угоду. Переверну і землю, і небо, але їх визнає весь світ! Я помилявся, докторе. Істоти, які не скривдили дітей, хоч, можна сказати, їх на це провокували, — гідні визнання. Знаєте, мені й говорити не хотілося…
— Чому? Кажіть.
— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Тільки уявіть: схопити цих істот, годувати їх, чи, принаймні, намагатися годувати, переховувати. Неймовірно! Рудий сказав мені, це була його ідея — використати їх для вступу в цирк. Уявляєте?
— Молодість, — відказав Астроном.
— Скоро старт? — спитав Торговець.
— Через півгодини, — відповів Дослідник.
На них чекала самітня подорож. Решта сімнадцять членів екіпажу загинули, прах їхній залишиться на чужій планеті. Вони вдвох поведуть пошкоджений корабель вручну.
— Як добре, що ми не чіпали цих дітей, — сказав Торговець. — Ми уклали вигідний контракт, дуже вигідний.
“Бізнес”, — подумав Дослідник.
— Дивіться, як вони вишикувались проводжати нас. Всі як один. Вам не здається, що вони стоять надто близько? Аби до котрогось із них, бува, не дістало полум’я на старті.
— Вони на безпечній відстані.
— Яка у них потворна зовнішність, правда?
— Зате внутрішньо вони прекрасні. І дуже доброзичливі.
— Навіть не подумаєш, дивлячись на них. Особливо той, молодий, що перший знайшов нас.
— Вони називають його Рудим.
— Досить дивне ім’я для такої потвори. Аж смішно. Йому й справді шкода, що ми відлітаємо. От тільки не збагну, чому саме. Він, здається втратив якусь можливість.
— Цирк, — коротко відповів Дослідник.
— Що? Чому? Яка безглуздість!
— А чом би й ні? А що б ви зробили, якби знайшли Рудого сонним у полі на Землі? Червоні щупальця, шість ніг, псевдоподії й тому подібне?
Рудий дивився, як відлітає корабель. Червоні щупальця, через які його так прозвали, і досі коливались, передаючи смуток і жаль за втраченою можливістю. Очі на ніжках наповнились жовтавими кристаликами, які відповідали нашим, земним сльозам.
Р. Бредбері
ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.